Аріна
В універі я, звичайно, не забула веселі вихідні з гонками, балетом і ланчем на осінньому листі. Тільки б ще до подруги дійшло, що я нічого не вигадую.
- Ну і навіщо це мені? Льоша є та він справжній.
- Так, а хто тоді Павич? Хто нападав? Ліз цілуватися? Кого ти мажором прозвала?
Подруга не вірить в такі зміни.
І я розумію її. Вона ж своїми очима не бачила! А ось я побачила, дізналася багато про нього, турботливого простого хлопця Льошу.
- Ліз, зараз прийдемо до нього і сама зрозумієш. Льошка прикидався раніше, дурнем був. Зараз йому не треба. Сам мені сказав, що усвідомив помилку та більше не буде до мене чіплятися.
- Якщо він не буде, тоді ми навіщо до нього зібралися? Арін, ти запала на нього або що?
Лізка зупиняється і пильно придивляється. Вона начебто не кричала, але за моїми відчуттями, на весь універ рознеслося.
Машу на неї, тихіше мене звинувачувати. Ось уже вигадниця.
- Нічого я не запала! - зате я виправдовуюся голосно. - Мені просто сподобався наш марафон. А йду я до нього з серйозної причини.
- Це з якої? У вас вже щось серйозне?
- Та не в нас. У собаки сусіда. Льоша брав велик в обмін на вигул пса. Хочу запитати, чи не постраждав він. У мене немає іншого способу зв'язатися. Так що не вигадуй.
Ліза все одно вигадує. Її дивує, що я купила великий бургер. Доводиться нагадувати, що я і її пригощала. І нічого ж? Не означає, що я на Лізку запала.
Мені подумалося, що просто прийти та питати про собаку незручно. Зробимо вигляд, що роздавали безкоштовно бургери, ми наїлися, а тим, що залишився, хотіли його пригостити. Чудовий план, на мою думку.
- Твого павича, в сенсі... Льоші не видно, - Ліза разом зі мною розглядає студентів четвертого курсу.
- За розкладом тут має бути. Раптом із-за собаки затримався? - я хвилюватися починаю.
- Може, він в аудиторії? Чи відійти кудись міг. Зараз же перерва.
Подруга має рацію. Рано смикаюся. Зараз знайдеться, і я його бургером зможу порадувати. Чомусь так і хочеться Льошу чимось пригощати.
Шукаємо, шукаємо, немає його. Підходимо до компанії хлопців. Вони базікають, відразу не помічають нас. Але ми не чекаємо, хочемо дізнатися, де Льоша.
- Підкажіть, Олексій Прутніков з вашого курсу? - звертаюся до хлопців.
- Ну, - вичавлює з себе один із них.
Інші припиняють базікати і до нас повертаються. Поглядають з цікавістю, навіть якось здивовано.
- А де він? Є сьогодні на навчанні? - я не відстаю.
- Прутників завжди є. Він такий, що прописався б тут, — невдоволено бурчить той, що першим відгукнувся.
- Поклич його, будь ласка. Нам потрібно з Льошею зустрітися, ми до нього прийшли.
Нічого ж такого не сказала. Нормально попросила. Проте хлопці чомусь розреготалися.
- А ви казали, що на Прутнікова ніхто не поведеться.
- Навіть на довбанутого ботана клюнули. І відразу дві!
- Дівчата, з нами веселіше буде.
Це вони всією компашкою обговорюють та іржуть.
Совісті ніякої!
- Тільки й можете розважатися. У вас немає турбот, як у Льоші! Він набагато краще вас! - не стримуюся та встаю на захист простакуватого хлопця.
- Вам складно покликати, чи що? Невже тільки й вмієте рівняти по собі?! - Ліза теж підключається до захисту.
Нас непросто зупинити, якщо розлютити. А купка гадів розізлила нас, ми кричимо на них і вимагаємо припинити обзивати однокурсника.
- Досить верещати! - той, що більше всіх іржав, вуха прикриває. - Зараз покличу, аби тільки відстали. Ваш ботан не гуляє на перервах, а сидить у куточку, зубрить.
Компашка хлопців йде від нас в аудиторію. Ми туди заглядали - Льошу не знайшли.
Напевно, збрехали. Залишаємося неподалік стояти, щоб не розминутися з ним до кінця перерви. Якщо Прутніков тут, то він повернеться. Даремно тільки запитували у його однокурсників. Ну ми ж не знали, що на жорстокість нарвемося.
- Капе-ець... твій Льоша ще й ботан, - Ліза отримує нове потрясіння.
Ну, мені як би теж дивно уявляти суперника по марафону ботаном. Я вже заплуталася, у що мені потрібно вірити. Ким ще загадковий Льоша виявиться?
Двері аудиторії четвертого курсу відчиняються. Виходить не Льоша, як я і думала. Немає його там. З'являється той, кого простіше ботаном назвати. Невисокий повний хлопець в окулярах, втягує голову в плечі та й проноситься повз. Проводжаю його очима до повороту і здригаюся.
- Аріно? - з іншого боку кличе мене знайомий голос.
Ось і наша пропажа з'явилася.
— Привіт, Льош. Ми до тебе.
Знайомлю його з Лізою та бургер простягаю зі словами, котрі вигадала про безкоштовну акцію.
- Треба ж, як мені пощастило, - облизується він. - Дякую, що згадали про мене. А то я сьогодні поїсти забув.
Льоша розгортає упаковку і відкушує, їсть і посміхається. Здається, він щасливий. Переглядаюся з Лізою, вона моргає, як і я тоді на набережній.
Розглядаю хлопця. На ньому прості чорні штани, затерті на колінах. Світленька сорочка зі слідами від ручки, зате випрасувана. Молодець, він все ж таки тримається.
- Льоша, а чому тебе ботаном називають однокурсники?
Штовхаю Лізку в бік. Але пізно. Подруга вже ляпнула, що їй спокою не давало.
- Пф! Це ж вони мені заздрять, барани тупі, - хлопець поважно задирає підборіддя. - Я ж не винен, що швидко знання в голову входять. Не у всіх є татусь крутий бос, який за навчання заплатить і візьме до себе у фірму на краще місце.
Повага до Льошкі зросла. Підскочила прямо. Ось і Ліза перестала на нього спідлоба дивитися.
- Коли ти тільки все встигаєш... - ось що я зрозуміти ніяк не могла.
На вчорашньому ланчі я з'ясувала, що Льоша викроює час для себе насилу. По буднях вчиться в універі, ввечері допомагає сестрам з уроками, читає книжки молодшій. Вночі на підробітки бігає. Тепер ще й вранці собаку сусіда за велик вигулює.
#349 в Молодіжна проза
#3084 в Любовні романи
#1472 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.02.2022