Роздiл 5

Аріна

В універі оглядаюся на всі боки. Вчорашній крадій м'яча ніде не зустрічається. От і добре, хай той нахабний Павич пасеться подалі. Але цього хочеться більше мені, а подрузі з цікавості немає спокою. На перерві вона тягне мене самим його шукати.

- Ліз, він і так мені спокою не дає. Ще й після вчорашнього скаженіє, напевно…

-  Ой, та чого йому злим бути? Подумаєш, отримав облом, а до того стукнули по голові. Чудове вийшло побачення! Павичу сподобалося.

Лізка хихикає і я разом із нею, вчорашнє легко сприймається. Але на що сьогодні чекати? Ось це мене дуже напружує.

-  Як гадаєш, чи є ймовірність, що він мене забув і заспокоївся? - думки самі до Павича несуть.

- Звичайно, є. Той хлопець поїхав далеко. Оселився на безлюдному острові та лікується від стресу. Зараз десь у позі лотоса сидить, виловлюючи дзен. А може, пальму назвав твоїм ім'ям?

Ні, ну нормальна вона?

Заспокоює подруга, називається.

-  Нічого, що я серйозно спитала? -  моє занепокоєння росте, третю шоколадку починаю гризти. Незабаром за четвертою піду.

Надто вже нервове заняття -  не чекати, що на мене нападуть.

-  Арін, я просто не бачу іншої ймовірності. Як він міг забути про тебе, якщо ти сама про нього думаєш і кажеш щохвилини?

-  Все-все, перестаю про нього думати, ні слівця на його адресу нахабну, -  обіцяю собі при подрузі, -  Тільки підійде, я йому висловлю все. Він дізнається, що...

-  І де твої «ні слова»? - перебиваючи, смикає мене Ліза. -  От шкода, перерва закінчилася, а ми його так і не знайшли. Треба дізнатися прізвище того Олексія та курс. Ти це… запитай у наступну зустріч.

Я тут видихнула, може, з полегшенням. Пронесло! А мене вже на зустріч посилають до Павича. Точно нікуди не піду. Більше виникає бажання показати підозрілого хлопця Лізі. Адже поки що багато розповідаю про хлопця, якого тільки я одна бачила.

На наступній перерві наші пошуки перериваються. Ліза збігає до брата ненадовго, знаю я це ненадовго. Мене просить у їдальні нам місце зайняти.

Іду туди швидким кроком, поспішаю. Повз проносяться натовпи студентів. Усі кудись квапляться. І в загальному галасі намагаюся думати про своє: що замовлю на ланч, коли закінчу доповідь для історика, але в думках ще лізе, де носить нахабнючого Павича...

Ой!

Навіщо я лише про нього згадала?

- Привіт, крихітко! Ти поспішаєш до мене?

Олексій перехоплює мене і пройти не дає. Виглядає не тим, хто ловить дзен під пальмами. Взагалі нічого спільного. Швидше тим, кому кокосом дали по голові. Злісно не дивиться, проте тримає міцно за руку.

- Ні, не до тебе! Ти ж не схожий на ланч, щоб мене відволікати. Дай пройти!

-  Уважніше придивись, Аріно. Раптом я смачний і ти захочеш цього…

Павич тягне посмішку, повільно моргаючи. Так і хочеться посолити йому в ніс. Задовбав мене топити чарівністю. Досвідчений бабій, на лобі його видно.

-  Для мене смачний: сендвіч, шоколадний торт та цукерки, -  частину лише перераховую, насправді, люблю більше. -  Стривай-но, це ж я тебе забула назвати?

- Так давай, згадуй, - дозволяє він.

-  Хм-м... Смачне для мене йде за шкалою спадання. Виходить, ти... десь після мухомору.

Хлопець реготати починає. Називає себе найгарнішим з усіх мухоморів. Хто б сумнівався? Не я.

Прицілююся, руку свою відібрати. Прийомчики мої на нього не спрацюють, учора перевіряла. Такого не швидко здолати, тренованого гада із міцною статурою.

Фр-р… Хоч би гризну.

-  Тільки врахуй, Аріно, протиотрути від мене немає. Кусайся, я не проти. Може, вилікую потім поцілунком.

Не відпускаючи моєї руки, ірже він, і тягне мене від їдальні подалі. А там усі місця займуть, доки я розберуся з цим Павичем. Що ж він не вгамується, га?

Кусати його різко перехотілося. Ось з'ясувати, чого він чіпляється, дуже навіть треба. І знову ж таки без подруги. Лізка засмутиться, що знову наша сутичка без неї.

-  І чому цього разу тебе принесло до мене? Навіщо твоя нахабна пика напала?

Більше не вириваюсь, чекаю, що відповість.

- Як це навіщо? - Він здивовано піднімає брови.-  Побачення наше сподобалося, а тобі хіба ні? Думав, попросиш ще раз про зустріч. Так я тут, проси, не соромся. Раптом погоджуся.

Пф-ф!

-  Щоб мене з баскетбольного м'яча цукерками закидало, так я поспішаю на побачення. На всі педалі тисну, підошви відлетіли!

-  Гей, та ти, виявляється, моя ідеальна пара, -  хлопець плескає двічі на моє гарчання. -  Таких щирих освідчень мені ще не робили.

-  Звичайно, ти до іншого звик. Наприклад, до помад на комірі, -  показую на його світлий джемпер.

Олексій сіпається, швидше відтягує комір, щоб перевірити.

Ну ось! Ось він і видав себе.

Навіщо сумніватися, якби ти не був бабієм? До таких гарненьких засранців часто дівчата липнуть, на кшталт моїх однокурсниць.

-  Мені такі хлопці не потрібні, -  далі впевненіше продовжую, -  І не сподівайся, що я з тобою кудись піду. Навіть не мрій!

-  Чомусь мені здається, що скоро мріяти саме ти почнеш про мене, -  хоч би моргнув, але ні, цар Павичів впевнен.

-  Ще чого, такого точно не буде.

- І як я перевірю? -  він нахиляється, просвердлюючи темними очима. - Чим ти доведеш, що не шукала мене в універі та не чекала?

Чим-чим?

От причепився. Звідки він знає?

-  Та чим завгодно! -  швидко відмахуюся та думаю, як би відповісти. -  У мене повно турбот і без всіляких нахабників. І взагалі я майже тебе не знаю, щоб стояти та звітувати.

-  Імені мало тобі? - він ще й дивується.

-  Міг би й сам здогадатися. Мені треба більше знати.

Ой, що я несу? Одразу шкодую, що ляпнула.

Навіщо, питається, це мені треба? Я ж позбуватися Павича збираюся. Це все Ліза, спитай, та спитай, як побачишся з ним. Ні того, ні іншого, робити не збиралася. А ось стою тепер і червонію, намагаючись на гордість якось з'їхати.