Розділ 1. Пастка в порту

Дощ заливав нічне місто густими потоками, перетворюючи яскраві вогні Нью-Йорка на розмиті, тьмяні плями. Софія сильніше натягнула на очі капюшон куртки і міцно притиснула фотоапарат до грудей, поспіхом переходячи майже порожню, залиту водою вулицю. Вона щиро ненавиділа нічні зйомки, а особливо — у таких глухих, Богом забутих районах.

— Ще кілька кадрів, і додому, — пробурмотіла вона собі під ніс, намагаючись заспокоїти внутрішнє тремтіння.

Подруга запевняла її, що старий порт у таку погоду виглядає «атмосферно». Насправді ж це місце здавалося ідеальною декорацією для кримінальної хроніки — тут було так темно й безлюдно, ніби в цих закинутих доках роками ховали тіла.

Зупинившись біля іржавої металевої огорожі, Софія підняла камеру й примружила око. Крізь об’єктив вона розгледіла кілька важких чорних позашляховиків, похмурих чоловіків у темному одязі та величезний контейнерний склад, який ледь освітлював єдиний миготливий ліхтар. Передчуваючи хорошу журналістську знахідку, вона зробила кілька швидких кадрів. Тихе клацання затвора потонуло в шумі зливи. Ще один знімок. І ще.

А потім вона побачила його. Чоловік стояв спиною до неї, але навіть на відстані від його постаті віяло чистою, концентрованою небезпекою. Високий, широкоплечий, у дорогому чорному пальті. Одну руку він тримав у кишені, а іншою — стискав сигару, курява від якої змішувалася з нічним туманом. Навколо нього панувала мертва тиша: інші чоловіки завмерли, наче чекали від нього дозволу просто дихати.

Софія машинально, підкоряючись професійному інстинкту, навела фокус і натиснула на спуск. Саме в цей момент чоловік різко повернув голову. Навіть через десятки метрів і пелену дощу вона виразно відчула цей погляд — холодний, пронизливий, смертоносний. Його темні очі зупинилися прямо на ній.

Серце Софії пропустило удар, а в грудях усе похололо.

— Чорт… — вирвалося з її губ, і вона гарячково опустила камеру.

— Знайдіть її, — розітнув ніч низький, оксамитовий, але владний чоловічий голос.

І тоді все навколо вибухнуло шаленим рухом. Дверцята машин одночасно відчинилися, і озброєні люди кинулися в її бік. Софія розвернулася й побігла так, ніби від цього залежне її життя — і це була чиста правда. Кросівки нещадно ковзали по мокрому асфальту, легені пекло від пронизливого холодного повітря, а за спиною вже лунали важкі, впевнені кроки переслідувачів.

Вона вильнула в один темний провулок, потім у наступний, намагаючись заплутати сліди.

— Стій! — крикнули ззаду, але вона навіть не думала обертатися. Дикий страх зашморгом стискав горло, а в голові пульсувала єдина думка: «Тільки не зупиняйся, біжи!»

Смартфон слизькою рибою вислизнув із кишені куртки й з глухим сплеском упав у брудну калюжу, але Софія навіть не озирнулася. Вона продовжувала летіти вперед, поки раптом із темряви не виросла постать, і чиясь залізна хватка не зімкнулася на її лікті.

Софія злякано скрикнула, але її вигук потонув у темряві — її сильним рухом притиснули до холодної цегляної стіни. Перед нею стояв він. Той самий чоловік із порту. Зблизька він здавався ще страшнішим, і водночас — до неможливості красивим. Намокле темне волосся, гострі, мов висічені з мармуру риси обличчя, крижаний погляд і абсолютний спокій людини, яка звикла контролювати абсолютно все у цьому житті. Краплі дощу повільно стікали по коміру його пальта.

— Ти бачила те, чого не повинна була бачити, — тихо, майже інтимно промовив він.

Софія розпачливо сіпнулася, намагаючись вирватися з пастки.

— Відпусти мене! Чуєш?!

Замість відповіді його довгі пальці сильніше стиснули її зап’ястя. Це не було боляче, але в цьому русі відчувалася така залізна, беззаперечна влада, що будь-який спротив здавався марним.

— Істерика тобі не допоможе, — рівно зауважив він.

— Я нічого не бачила! Я просто фотографувала місто!

Чоловік повільно нахилився ближче. Настільки, що вона виразно відчула аромат його дорогого парфуму, змішаний із терпким запахом сигарного диму та дощу.

— Брехати мені — дуже погана ідея, пташко.

Її серце шалено калатало об ребра, заважаючи дихати. Набравшись сміливості, вона зазирнула в його темні очі:

— Хто ви такий?..

На кілька секунд між ними зависла напружена тиша, порушувана лише стукотом крапель по асфальту. А потім кутик його губ ледь замітно сіпнувся в небезпечній, хижій усмішці.

— Данте Моретті.

Це ім’я прозвучало в нічній тиші як остаточний вирок. Навіть Софія, яка була максимально далекою від кримінального світу, не раз чула його в новинах та чутках. Мафія. Безмежна жорстокість. Абсолютна влада. Чоловік, чиє ім'я змушувало здригатися навіть найсильніших. Вона миттєво зблідла, відчуваючи, як підкошуються ноги.

Данте уважно, з якимось хижим задоволенням спостерігав за її реакцією. Потім він повільно, майже невагомо провів довгим пальцем по шкіряному ремінцю її камери, яка все ще висіла на шиї дівчини.

— Тепер у тебе є дві проблеми, Софіє.

Вона затамувала подих, боячись поворухнутися.

— Перша — ти зробила фото, які не призначені для чужих очей, — його погляд повільно, палюче опустився на її тремтячі губи. — А друга… мені вже зовсім не хочеться тебе відпускати.