Більше, ніж відповідальність

                                                                             Глава.20

                                                                               Еліна

Мені здавалося, ніби після тієї гулянки ми прожили маленьке життя. Але минуло лише два дні. Два дні сміху, сорому, мінералки замість кави й "ніколи більше!" на повторі.

І от зараз ми з Сашею сиділи на задньому сидінні машини Макса. Вікно було трохи прочинене, крізь нього тягнуло свіжістю, а всередині пахло його парфумом. Спокійним. Таким… стабільним.

— Я досі не можу повірити, що ми це пережили, — пробурмотіла Саша. — Мене в житті ще так не трусило. А тепер їду в гуртожиток, як нічого й не було.

— Тільки без нових походеньок, — кинув Макс спокійно, не відриваючи погляду від дороги.

— Я вже морально в монастирі, — зітхнула Саша, схрестивши руки на грудях.

Я тільки усміхнулась, глянувши у вікно. Було добре. По-домашньому.

Машина звернула з основної траси на вузьку вулицю. Світлофор попереду блимав жовтим — наче попереджав: "обережно". І недаремно.

— Тримайтесь, — сказав Макс, і в наступну секунду різко повернув кермо.

Позаду — ривок шин. Спереду — водій легковика вилетів на смугу, і якби не реакція Макса, ми б, напевно, з ним зустрілись бамперами.

Я здригнулась і, не думаючи, схопила Макса за руку ззаду.

Саша вискнула. Серце калатало десь у горлі. Макс, навпаки, був спокійний, як айсберг. Він відпустив кермо лише тоді, коли ми стали на узбіччі.

— Все добре, — сказав він. — Просто ідіот вилетів, не глянувши на світлофор.

Я ще трималась за його лікоть, не усвідомлюючи цього. Помітила лише, коли він обернувся і подивився на мене з якоюсь сумішшю тепла і впевненості.

— Ти в порядку?

Я кивнула. Вдих. Видих. А потім прошепотіла:

— Ти мене врятував.

— Я просто їхав. Але, якщо хочеш — можу й офіційно записати це як подвиг.

Саша вже встигла дістати телефон:

— Я б навіть медаль замовила. Написати "Захисник переляканих подруг".

— Із цим обличчям — тільки медаль! — додала я, намагаючись відволіктись.

Макс засміявся. Але я відчула — він і справді трохи напружений. Це був не страх. А відповідальність.

                                                                        ***  

Ми доїхали до гуртожитку вже без пригод. Макс вийшов з машини першим, допоміг мені відчинити двері.

— Дякую, — прошепотіла я, злегка червоніючи.

— Ти впевнена, що хочеш залишитись тут? — запитав він, втупившись у гуртожитське вікно, з якого звисав моток білизни й антена.

— Це мій дім. Ну… поки що.

— Тоді слухай уважно. Якщо ще раз зберешся кудись "просто відсвяткувати" і не попередиш мене, я заберу тебе до себе без розмов. Назавжди.

— Ти ж не мій тато, — буркнула я, ховаючи усмішку.

— Ні. Але, здається, все одно відповідальний за тебе.

— А це… — я зупинилась. — Це серйозно?

Він нахилився ближче, змусив мене подивитись прямо в очі:

— Серйозніше, ніж ти думаєш.

Саша підійшла, перебиваючи момент:

— Ви або цілуйтесь, або йдемо вже. Я голодна.

Я засміялась. Макс роздратовано, але з теплотою зиркнув на неї:

— Йди нагору. А ти, Еліно, — зітхнув він, — бережи себе.

Я кивнула. І вперше за весь час зрозуміла, що справді не хочу, щоб він їхав. А це вже було… небезпечно.