Відновлення

                                                                       Глава.19
                                                                        Еліна

Перші відчуття після пробудження — це жах, сором і бажання повернутися в утробу матері. У голові — ніби грає метал-група, і бас-бочка б’є прямо в скроні. У роті — наче я проковтнула всю Одесу разом із пилюкою й морською сіллю. Шлунок… ага, про нього ми ще поговоримо окремо.

— Аааа… — простогнала я й затулила очі долонею. — Я вмерла?

— Ні, але близько, — донісся з підлоги голос Саші. Він звучав так, ніби вона курила сигари все життя. — Якщо в пеклі так само, то я готова каятись.

Я обережно сіла, намагаючись не розбудити вулкан усередині себе. І зрозуміла, що зробила фатальну помилку. Мене почало нудити. По-справжньому.

— Відкрий вікно! — крикнула я й майже впала, намагаючись знайти ванну.

Саша лише простогнала:

— Я не відчуваю рук… І, здається, ніг теж.

Решта ранку пройшла в обіймах унітазу. Я не знаю, скільки разів я клялась, що «ніколи більше», але кожного разу слова виходили ще жалюгідніше. Макс не питав зайвого. Він лише мовчки підсунув рушник, пляшку мінералки й таблетку. І, глянувши так, що мені хотілось провалитися під землю, сказав тільки одне:

— Якщо ви ще раз вип’єте стільки — наступного разу викличу швидку. Або поліцію. Залежно від вашого вигляду.

Мене вивернуло ще раз. Уже від сорому.

Ми з Сашею лежали на дивані, загорнуті кожна у свою ковдру, як два пом’яті суші-ролики. На обличчі — маски з огірків, на животах — теплі грілки. Поряд — Макс із блокнотом і ручкою, наче головний лікар у санаторії.

— Ви залишаєтесь ще на два дні. Сьогодні — режим реанімації. Завтра — почнемо “оздоровчий марафон”.

— Макс, нам соромно, — прошепотіла я крізь огірок на щоці.

— І правильно. Але сором не лікує печінку, — холодно відповів він. — Тож пункт перший: вода. Два літри. І не сперечайтесь. Саша — тобі теж.

— Я не хочу пити. Я хочу нове життя, — простогнала Саша, не відкриваючи очей.

— Пункт другий: їжа. Ви ж нічого не їли вчора. Зварив бульйон.

Я підняла голову й мало не розплакалась. Запах курячого бульйону з зеленню — це був наймиліший запах у світі.

— Боже, він ще й варить… — прошепотіла я. — Він реальний?

— На жаль, так, — пробурмотіла Саша.

Макс кивнув:

— Пункт третій: лекція. Але трохи згодом. Сьогодні ви просто виживете. Завтра — слухатимете.

Ми слухняно сьорбали бульйон, як дві хворі кошенятка. І я ловила себе на дивному відчутті: цей чоловік, який ще недавно здався мені кам’яною стіною, зараз був нашим… рятівником?

На другий день я вже могла ходити. Повільно, але все ж. Саша — повзати. Коли вона спробувала піднятися з дивану й дійшла лише до килима, я мало не вмерла від сміху.

Макс, зловісно усміхаючись, підійшов до нас із чашками в руках.

— Вітамінний чай, дівчата. І трохи вітамінів для душі — нова партія “не пити без голови”.

— Ми це вже засвоїли, — пробурмотала я, відпиваючи з чашки. — До речі… Сашо, ти вчора теж приставала до Макса?

— Я? Та ні… А от ТИ… — вона хмикнула й ледве не захлинулась чаєм. — Ти його за піджак смикала і питала, чи він має двійника, бо «один такий красивий не може бути справжнім».

— О, Боже… — я закрила обличчя руками. Мені хотілось стати невидимкою.

Макс у цей момент якраз зайшов у кімнату. І — підморгнув.

— І на майбутнє: я дійсно один. І, на жаль, справжній.

Я сховала обличчя ще глибше в ковдру. Саша ж просто реготала, забувши про свій похмільний стан.

Два дні в домі Макса минули в режимі: «від сорому до сміху». Він, як справжній генерал, поставив нас на ноги. Будив раніше, ніж ми хотіли, годував правильними сніданками, змушував пити воду, робив «зарядку для тих, хто вчора забув, що вони люди».

Але щоразу, коли я ловила його погляд, у ньому вже не було тієї сталевої відстороненості. Лише м’яка строгость. І ще щось — тепле, майже непомітне. Розуміння.

І, можливо, трохи… турботи.

Я лежала на дивані ввечері, коли він вийшов з кабінету, зняв піджак і кинув на стілець. Зовні він все такий самий — строгий, зібраний. Але в тиші його дім здавався вже не чужим, а майже… безпечним.

І вперше за довгий час я подумала: може, поруч із ним я зможу перестати боятись навіть самої себе.

Мої хороші, пробачте, що так довго тягнула з новою главою 🙈
Життя іноді підкидає свої сюрпризи, і я трохи загубилася в буднях. Але тепер я знову тут і обіцяю — попереду тільки цікавіше.
Дякую, що ви терпляче чекали й залишаєтесь поруч зі мною та моїми героями. Ви для мене — справжня підтримка 💕