Мій персональний Цербер

                                                                        Глава.18

Еліна

Поїздка додому була для мене чимось на кшталт перезавантаження.
Я обіймала бабусю, яка щоранку, наче за традицією, готувала мої улюблені сирники й бурчала, що я «схудла, як та тростинка». Я гуляла з молодшою сестрою по вулицях, знайомих до болю, і ловила себе на думці, що вони стали якимись чужими. Чи, може, це я змінилася.

Мама весь час розпитувала, як там гуртожиток, чи є подруги, чи ніхто мене не ображає. Але варто було мені тільки ненароком згадати про Макса — вона одразу переводила розмову на іншу тему. Наче боялася копнути глибше. Та й я не особливо ділилася. Все здавалося занадто особистим, занадто новим, занадто дорогим. Я берегла його — так, як хтось береже маленьку таємницю.

Та все одно, сидячи в кімнаті, загорнувшись у плед і гріючи руки об гарячу чашку чаю, я раптом зрозуміла, що мені не вистачає не лише Одеси, моря чи гуртожитського гамору. Мені не вистачає… його.

Я повернулася до Одеси на кілька днів раніше, ніж планувала. Валіза ще стояла в кутку, як я залишила її після приїзду, а в кімнату вже влетіла Саша — як торнадо.

— Все! Ти вдома! Ми святкуємо! — вигукнула вона й, не соромлячись, бухнулась на моє ліжко. — Я вже скучила, чесно! І моя нова тушка — теж. Треба вигуляти й її, і нас.

— Святкуємо? — підозріло примружилася я.

— Повернення найкращої сусідки цього блоку! — урочисто проголосила вона й простягнула мені пакет із чіпсами, як дорогоцінний дарунок. — Ну і, між іншим, я нарешті хочу вдягти оцю сукню, яка з етикеткою висить уже пів року.

— Я навіть валізу не встигла розібрати…

— Тим більше! Треба терміново — поки тебе знову хтось не викрав! — вона підморгнула. — У бар, але без фанатизму. Трошечки. Культурно.

— Знаючи тебе, культурно — це коли ми просто не танцюємо на столах.

— Я нічого не обіцяю, — хитро всміхнулася вона. — Але буде весело. І, головне, я скучила.

Я зітхнула й здалася.
— Добре. Але якщо ти знову почнеш фліртувати з діджеєм, я тягну тебе додому.

— Тільки якщо він буде з бородою!

Ми зареготали вдвох, і в ту мить я навіть не підозрювала, що ця ніч увійде в аннали нашої дружби. І водночас стане причиною, через яку наступного ранку я захочу заховатись під ковдру і не вилазити до зими.

Бар був гучний, тісний і трохи надто веселий для мого втомленого після дороги стану. Але Саша впевнено прокладала шлях до барної стійки, наче морська хвиля, а я йшла слідом. Спочатку соромилася, потім поступово розслабилася, а згодом… мінералка, якою нас пригощали, точно не пахла мінералкою.

— За нас! — вигукнула Саша, здійнявши стакан.

— За повернення! — підхопила я, вже трохи втрачаючи орієнтацію у просторі.

Потім був ще тост «за дружбу», «за свободу», «за всіх красивих» і навіть щось «за котиків». Потім танці, обійми, випадкові селфі з хлопцем у ковбойському капелюсі, моя невдала спроба навчити Сашу сучасного хіп-хопу (він полягав у тому, що я махала руками й випадково вдарила себе по носі).

Я точно пам’ятаю момент, коли нахилилася до Саші й сказала:
— Слухай… а що, як Макс — це реальний чоловік, а не моя галюцинація? Бо він занадто… знаєш, чоловічий.

— Якщо це галюцинація, то дуже якісна! — відгукнулася вона, і ми обидві зареготали.

А тоді сталося те, чого я не очікувала.
У клубі з’явився ВІН.

Макс. У темній сорочці, з таким виразом обличчя, ніби він прийшов проводити складну операцію без анестезії.

— Ти ба-а-а-ачиш? — я смикнула Сашу за руку. — Це він? Це мій особистий ЦЕРБЕР.

І, здається, я підморгнула йому. Дуже повільно. І навіть обома очима одночасно.

— Ви мій рицар у приталеному костюмі! — урочисто оголосила я, коли він уже виводив нас із клубу. — Але вам бракує плаща. І маски. Ви б були ідеальним Бетменом. Таким… суворим. З бровами.

Саша вже майже заснула в нього на плечі, а я намагалася не переплутати власні ноги й не перечепитися.

                                                                         ***

Наступного ранку

— Моя голова — це не голова. Це футбольний м’яч, який прокотився по асфальту… — пробурмотіла я, визираючи з-під ковдри.

— А мій шлунок, здається, співає гімн, — відповіла Саша з іншого боку.

Ми лежали в кімнаті для гостей у будинку Макса, загорнуті в теплі пледи. На столику поруч — пляшки мінералки, активоване вугілля й цілий набір «виживання після дурного вечора».

У дверях з’явився він. Без піджака, у простій футболці, з кавою в руках і… легкою, майже невимушеною посмішкою.

— Доброго ранку, зірки нічних клубів, — сказав він.

— Я не дивлюсь на тебе, бо в тебе дві голови, — чесно відповіла я, закриваючи очі.

— Одна з них уже втомилася чекати, поки ви прийдете до тями, — він поставив воду перед нами. — Пийте. Інакше доведеться будити вас шприцом.

— Не лякай! — я обійняла пляшку, ніби дитину. — Мені й так соромно…

— Було б більше причин — соромилася б більше, — він сів на край ліжка, нахилившись до мене. — Еліно, ти в клубі просила в охоронця наручники. Бо, цитую: «Макс любить контроль і строгі ігри».

— Я ЩО?! — я підскочила з ковдри, наче мене вдарило струмом. — Ні! Це наклеп!

— У мене є свідки.

— Я вимагаю адвоката!

— Я і є адвокат, — спокійно відповів він.

Саша зареготала так, що мало не впала з ліжка.

Макс простягнув мені стакан із теплою мінералкою. Його очі дивилися уважно, а на губах лишалася та сама м’яка посмішка, яка так дивно поєднувалася з його суворим образом.

— Наступного разу хоча б попередь, що йдеш святкувати, — сказав він. — Бо я планував тихий вечір. А отримав пригодницький роман з елементами трилера.

— Я не планувала бути… катастрофою, — пробурмотіла я, опускаючи очі.

— Ти не катастрофа, — він легко торкнувся моєї руки. — Ти… просто Еліна.