Ти для мене важлива

                                                                       Глава.17

Макс

Я стояв у коридорі гуртожитку й відчував, як всередині закипає щось небезпечне. Саша безтурботно щебетала з мамою, яку я привіз із собою після дзвінка про затоплену квартиру. Їхній сміх, легкість розмови, запах свіжого чаю — усе це звучало дратівливо неприродно, коли в моїй голові звучала лише одна думка:

Вона збирається додому. На місяць. І навіть не сказала мені.

Я бачив Еліну крізь прочинені двері. Вона сиділа перед шафою, коліна підібгані, руки вчепилися у в’язку речей, які перебирала так, ніби намагалася зайняти себе, щоб не думати. Вона відводила погляд від усього, що могло видати її. Від мене — у першу чергу.

Мене розривало. Половина хотіла грюкнути дверима, заборонити, наказати. Інша — просто сісти поряд і вмовити її залишитися.

Я переступив поріг.
— Чому ти не сказала мені? — мої слова звучали спокійно, але всередині вони кипіли.

Вона не підняла очей. Зітхнула, застібаючи сумку.
— Бо… бо не хотіла тебе турбувати. Це ж не щось серйозне. Поїздка додому — звичайна справа.

Я майже посміхнувся — гірко.
— Не серйозне? — нахилив голову, вдивляючись у неї. — Ти для мене серйозна справа, Еліно.

Вона здригнулася. Тиша впала важкою стіною. Я чув навіть, як хтось у коридорі відкорковував пляшку газованої води, як тріснув пластик. Але для мене існувала тільки вона — і її бажання «зникнути».

— Я не хотіла, щоб ти відчував обов’язок, — нарешті сказала вона. Голос тихий, але впертий. — Ти і так завжди зайнятий, у тебе фірма, справи… Я подумала, що буде краще, якщо я просто… зникну ненадовго.

«Зникну». Це слово різало вухо. Вона й не уявляє, що зі мною робить.

Я присів навпочіпки, щоб бути на одному рівні.
— Якщо я дізнаюся, що ти знову збираєшся «зникнути», не попередивши мене, — мої пальці стиснули її руку міцніше, ніж я планував, — я приїду й заберу тебе сам. Навіть якщо ти будеш у селі, без зв’язку й інтернету.

Її губи тремнули, але раптом на них з’явилася ледь помітна посмішка. Вперше за весь цей час. Очі все ще залишалися тривожними, але там промайнула іскра. Я ковтнув.

— Я просто не думала, що це настільки важливо, — сказала вона ще тихіше.

— Ти для мене важлива, — відповів я майже пошепки. І вперше за довгий час сам злякався власних слів. Вони були занадто правдивими.

У дверях обережно з’явилася мама Саші, несучи чашки.
— Може, чайку? Я якраз на кухні зварила. — Вона кинула швидкий погляд на нас і, наче зрозумівши, що потрапила невчасно, поспіхом додала: — Саші лиш скажу, щоб не всі пиріжки сама з’їла.

Вона зникла так само швидко, як і з’явилася.

Еліна опустила голову. Її волосся впало на обличчя, і я відчув, як мені хочеться відгорнути його, змусити подивитися на мене.
— Максе…

Я не дав їй договорити. Просто поклав руку їй на плече й м’яко, але відчутно стиснув.
— Поговоримо ще. Але не зараз. Ти нікуди не їдеш сьогодні. І це не наказ, Еліно. Це прохання.

Вона кивнула, майже непомітно, але я побачив це. І цього вистачило, щоб у грудях щось розтиснулося.

Я підвівся й вийшов. У коридорі пахло чаєм і пиріжками, Саша сміялася, і хтось грюкав дверима з іншого кінця поверху. Звичайний гуртожитський вечір. А для мене — вирішальний.

Бо я зрозумів: ця дівчина більше ніколи не буде для мене «просто студенткою». Вона мій спокій, мій неспокій і моя слабкість. І якщо вона знову вирішить «зникнути» — я цього не дозволю.

Іноді для справжньої близькості не потрібні гучні слова чи пафосні вчинки. Достатньо одного прохання замість наказу і одного мовчазного кивка у відповідь. Макс і Еліна ще не усвідомлюють, наскільки важливі одне для одного… але ж ми з вами вже це відчуваємо, правда?