Несподіваний приїзд

                                                                      Глава.16

Еліна

Минуло два місяці. Шалені, теплі, трохи хаотичні, але незабутні.
Я сиділа посеред гуртожитської кімнати, оточена речами. Чемно розкладала одяг по сумках і пакувала дрібниці, які за цей час стали рідними. Навколо було тихо, лише на підлозі валялась коробка з книгами і чашка з недопитим чаєм.

Саша розтягнулась на моєму ліжку, підперши голову долонею, й уважно спостерігала за кожним моїм рухом.
— Не віриться, що тебе не буде цілий місяць, — зітхнула вона. — Кімната без тебе буде нудною, як лекція з філософії.
— Та не перебільшуй, — всміхнулась я, намагаючись втиснути ще одну футболку у вже й так повну сумку.
— А от і ні. Я тепер звикла, що ти бурчиш, коли я розкидаю речі, тягаєш мене на кухню о третій ночі варити какао, або питаєш, чи здається тобі, що в коридорі хтось стоїть із сокирою.
— Ну вибач, що люблю фільми жахів перед сном, — засміялась я.
— Але головне — я ніколи не бачила Макса таким. Ти його змінила. Не до невпізнання, але… зробила м’якшим.

Я зупинилась, тримаючи в руках його сорочку, яку колись випадково прихопила після прання. Провела пальцями по тканині й відчула, як усередині щось стиснулось.
— Він не знає, що я поїду сьогодні, — сказала я тихо.
Саша підвелась і сіла поруч.
— Скажеш?
— Не знаю... Може, просто зникну на місяць. А може…

Вона обняла мене за плечі.
— Ти сама вирішиш. Але якщо він приїде в гуртожиток і дізнається, що тебе тут нема — його обличчя стане легендою цього корпусу. Повір мені.

Ми обидві розсміялись, але десь глибоко в мені зародилась тривога. Я не знала, як він відреагує. І не знала, чому мені це раптом так важливо.

У цей момент задзвонив телефон Саші. Вона глянула на екран і здивовано округлила очі:
— Макс.
Я одразу завмерла, стискаючи краєчок сорочки в руках.
— Візьмеш? — прошепотіла я.
— Звісно, — відповіла вона, натискаючи на зелений кружечок. — Алло?

На іншому кінці щось сказали, і Саша спокійно відповіла:
— Та нічого особливого. Допомагаю Еліні збирати речі. Вона ж додому на місяць їде.

Тиша. Така, що навіть телефон не видавав жодного звуку.
— Алло? — повторила Саша.
— …Вона їде сьогодні? — голос Макса був тихий, але з тією особливою напругою, яка змушувала м’язи стискатися. — І не сказала мені?

Саша кинула на мене короткий погляд.
— Ну... знаєш, іноді люди вагаються. Не всі такі прямі, як ти.
— Передай їй, щоб нікуди не їхала, — різко сказав він. — Я виїжджаю.

Він поклав слухавку, не давши відповісти.

— Ем… — озвалась Саша, повертаючись до мене. — Сюрприз, здається, скасовано. Він їде сюди.
Я застогнала й упала на подушки, прикривши обличчя руками.
— І чого мені було просто не подзвонити?..

Саша вже збиралась щось сказати, як раптом завмерла, вдивляючись у вікно.
— Окей… або я це уявляю, або він уже біля гуртожитку.
— Що?! — я миттєво підвелась і підійшла до неї.

Вона трохи відсунула штору, і я побачила знайоме темне авто, що повільно зупинилось біля входу.
— Чорт...
— І він не сам, — додала Саша, трохи нахиляючись. — Там ще хтось із ним... здається, жінка.

Мене наче хто по голові вдарив. Серце закалатало.
— Жінка?
— У чорному пальто... і з червоною помадою, — уточнила Саша. — І вони виглядають... знайомо.

Я відчула, як повітря в кімнаті стало важким.
Вона йшла поряд із ним так, ніби вони давно звикли бути разом. В її постаті було щось самовпевнене, чужорідне, холодне. Макс нахилився, щось їй сказав — і вона засміялась.

Я стояла, вчепившись у край штори, але руки тремтіли. Раптом він видався мені іншим. Далеким. Чужим. Немов той чоловік, який торкався до мене обережно, більше не існував.

Саша обережно подивилась на мене, але в її очах теж з’явилась тривога. Ми мовчали.
А внизу вже грюкнули дверцята авто.

Відчуття було таке, ніби межа між «своїми» й «чужими» провалилась у прірву. І я вже стояла по інший бік.