Не відпущу

                                                                         Глава.15

Максим

Коли вона прокинулась, я вже знав, що їй краще.
Її голос був ще хрипким, але в ньому з’явились звичні інтонації — сарказм, впертість і… трохи крихкого гумору.
Стоячи в коридорі, я чув кожне слово. Як вона бурчала на узвар, як драматично описувала свій «марафон у скафандрі під дощем» і як мало не зблідла від одного вигляду шприца.

І вперше за довгий час мені було смішно. По-справжньому. Так, що куточки губ мимоволі тягнуло вгору, а в грудях ставало легше.

Я зайшов у кімнату й просто дивився. Вона лежала, закутавшись у ковдру, немов у фортецю, і водночас випромінювала стільки життя, що кімната, де зазвичай було тихо й пусто, здавалась наповненою світлом.
Її очі блищали — то від жару, то від впертості, щоки горіли, і я раптом подумав: ця дівчина здатна оживити не тільки себе, а й весь дім.

Коли я сказав, що укол все одно буде — вона злякалася так, ніби я збирався відрізати їй руку. І все ж… послухалася. Вперта, але не дурна.
Я ніколи не погрожую тим, чого не збираюся зробити. Особливо коли йдеться про її здоров’я.

Саша й моя сестра дивились на мене так, ніби перед ними стояв не я, а хтось інший — м’якший, турботливіший. І, мабуть, вони мали рацію. Я й не намагався цього приховати.

Еліна лежала на боці, тихо бурмотіла щось у подушку, просила другий узвар і вдавала, що ненавидить нас усіх гуртом. Але я бачив, що їй добре. Вперше з того моменту, як вона переступила поріг мого дому.

Коли Саша з мамою вийшли, я залишився. Тиша накрила кімнату, і було чути тільки її рівне, трохи утруднене дихання. Вона повільно повернула голову й подивилась на мене.

— Ти ще тут? — прошепотіла вона, втомлено, але з тінню усмішки.

— Так, — відповів я коротко, вмощуючись у кріслі біля ліжка. — Хтось має стежити, щоб ти не втекла в душ.

Вона хмикнула.
— Я ж казала, що краще стало…

— А я казав, що ти будеш слухняною, — спокійно парирував я.

Вона закотила очі й знову зарилась у подушку.
— О, Господи, зі мною поводяться, як з дитиною…

— Бо ти й поводишся, як дитина, — не втримався я.

Вона різко підняла голову й глянула на мене.
— Це зараз було образливо!

— Це було чесно, — виправив я і ледь помітно всміхнувся.

Кілька секунд ми дивились одне на одного. Її обличчя було розчервонілим, волосся розтріпаним, а погляд — упертим. І все одно вона виглядала… небезпечно красивою.
Я відвернувся, ніби розглядав вікно, але відчував, що вона й далі не зводить з мене очей.

— Знаєш, — нарешті пробурмотіла вона, — ти страшний, коли з цим своїм шприцом ходиш. Але коли сидиш отак, поруч… уже не так страшно.

Я не відповів одразу. В горлі раптово пересохло.

— Тоді звикай, — тихо сказав я. — Я буду поруч.

Вона здивовано кліпнула. А потім просто закрила очі, притискаючись до подушки. Наче цієї фрази їй вистачило, щоб заснути спокійніше.

Я сидів ще довго. Дивився на неї зовсім іншими очима, ніж тоді, коли ми вперше зустрілися. І вперше мені здалося, що я боюся.
Боюся того, що більше не зможу бути байдужим. І що більше й не хочу.

— Виправдовуйся, скільки хочеш, — пробурмотів я сам до себе. — Але якщо вона захоче піти… не відпущу.

Попереду ще багато невизначеності, але одну річ я знав напевно: ця дівчина — моя проблема.
І, можливо, найкраща з усіх, що зі мною траплялись.