Домашня терапія від Максима

                                                                           Глава.14

Еліна

Я прокинулась у незнайомій, але напрочуд затишній кімнаті.
Світло тут було зовсім інше, ніж у гуртожитку: м’яке, розсіяне, тепле, ніби хтось подбав, щоб жоден промінь сонця не засліплював очей. Стіни мали ніжний відтінок кремового кольору, а на тумбочці стояла ваза з гілочками евкаліпта — легкий аромат наповнював простір і дивним чином заспокоював.

Мене обіймала пухка ковдра, така тепла, що я мимоволі закуталась у неї, наче в кокон. Подушка виявилася настільки м’якою, що відчувалось — вона створена, щоб на ній не думати про проблеми. І, мабуть, я б ще довго лежала так, удаючи сплячу, але тіло швидко нагадало про себе.

Хвиля болю пройшла крізь плечі й спину, руки були важкі, як свинцеві, очі щипало, ніби я дійсно проспала з розплющеними повіками всю ніч. Я застогнала й схопилась за обличчя.

— Ох… — вирвалося в мене тихо. — Мені хтось зламає тіло…

У цей момент з коридору почулись кроки. Вони наближалися неквапом, але відчувалось — до мене йшли саме зараз. За мить у двері обережно постукали, і знайомий голос Саші, сповнений схвильованої радості, долинув до мене:

— Вона прокинулась!

Двері відчинилися, і на порозі з’явилися дві постаті — Саша та її мама. Вони наче світилися теплом, ніби самі тільки-но вийшли з обіймів сонця. У руках мами була чашка з чимось паруючим.

— Як почуваєшся, сонечко? — запитала вона так, ніби знала мене вже сто років.

Я спробувала посміхнутись, але вийшло криво.

— Як після марафону… в скафандрі… під дощем, — пробурмотіла я й спробувала піднятись. Та тіло одразу нагадало, що це погана ідея — мене хитнуло, і я знову впала на подушку.

— Ми принесли тобі узвар, — радісно сказала Саша, підсуваючи чашку ближче. Її очі хитро блищали.

Я подивилась на паруючу рідину так, ніби там плавали жаби. Скривилась і похитала головою.

— Ні, дякую… Я пас. Узвар — це для бабусь у селі, а я…

— А ти хвора, — перебив мене низький голос із коридору.

Я різко підняла голову й завмерла. Максим. Його фігура заповнила дверний отвір так, ніби він був тут головним не тільки в цій кімнаті, а й у всьому домі. В руках він тримав… шприц?

— Що це?! — панічно вигукнула я, намагаючись відсунутися до стіни.

— Якщо не вип’єш узвар — буде укол, — холоднокровно повідомив він. — Противірусний. Болісний, але ефективний.

Він говорив таким тоном, наче мова йшла про абсолютно буденні речі, але в моїй уяві він виглядав як головний антагоніст у медичному трилері.

— Ееее! Ні-ні-ні! Я все вип’ю! Навіть два! — видихнула я й миттєво схопила чашку з узваром.

Саша й її мама розсміялись так щиро, що навіть мені стало трохи легше. Я крадькома подивилась на Макса. Він теж усміхався, але в очах його був той самий непохитний блиск, який я вже встигла вивчити: сперечатись із ним — безглуздо.

— Але укол все одно буде, — спокійно додав він.

Я застигла з чашкою біля рота.

— Ну все, я піду гріти другу порцію, — підхопилася Саша й театрально підморгнула. — Елінка, ти ж любиш узвар, так?

Я видала щось схоже на схлип, стогін і нервовий смішок водночас.

Попри жар і слабкість, у грудях розлилось тепло. Від сміху, від турботи… і навіть від цього узвару, який я ковтнула, хоча спершу думала, що не зможу.

Але момент, якого я боялась найбільше, настав.

— Лягай на бік, — спокійно сказав Максим, дістаючи зі своєї диво-аптечки все необхідне.

— А може… не треба? Може, я вже видужала? Чесно, я відчуваю себе краще! Ну, зовсім трішки, але ж краще! — швидко заговорила я, відступаючи разом із ковдрою до стіни. — А може, душ допоможе? Гарячий душ лікує все!

Він підняв брову й зробив крок уперед.

— Елінко, не змушуй мене ловити тебе.

У його голосі прозвучала та сама інтонація, яка чомусь змусила мене здригнутися. Було відчуття, що якщо я почну тікати, він дійсно впіймає мене, посадить і зробить укол, навіть якщо доведеться перевернути всю кімнату.

Саша й її мама вже відверто реготали, спостерігаючи за цією сценою.

Я повільно, як у фільмі жахів, лягла на бік, драматично простягнувши руку вперед, ніби прощалась із життям.

— Обіцяй, що не боляче, — прошепотіла я, вчепившись у подушку, наче в рятівний круг.

— Обіцяю, — спокійно відповів він, готуючи шприц. — Я ж не монстр.

Я зажмурилась, затамувавши подих. І тут — укол. Швидкий. Майже непомітний. Я навіть не встигла закричати!

— Все? — кліпнула я очима, боязко озираючись.

— Все, — підтвердив він і легенько поплескав мене по ковдрі.

Я випустила з рук подушку, зітхнула й серйозно сказала:

— Хм… Можна мені ще один узвар, будь ласка. Я заслужила.

За дверима почувся вибух сміху.
І я раптом зрозуміла: хай навіть я хвора, хай навіть уся ця історія з уколом виглядала як мій маленький жах, але в цій кімнаті було щось таке, чого не вистачало мені вже давно. Турбота. Справжня. Жива.

І навіть узвар раптом здався не таким уже й поганим.