Не йди

                                                                Глава.12

Максим

Я втупився у монітор, хоч текст на екрані давно розпливався. Кава остигла, документи лежали купою, а я ловив себе на тому, що в десятий раз перечитую один і той самий абзац. Думки вперто повертались до неї.

Вперше за багато років у моєму домі залишилась хтось чужий. Точніше — вже не зовсім чужий. І найдивніше, що вона вписалась у цей простір так природно, ніби завжди там жила.

Стукіт у двері змусив мене відвести погляд від монітора.
— Так?

Зайшла Ірина, моя помічниця. Вона виглядала зосереджено, але в очах промайнуло щось нетипове.
— Максим Олександрович, до вас Саша. Каже, що не терміново, але… бажано.

— Хай зайде.

Саша влетіла в кабінет зі своєю впевненістю, яку носила, як шарф. Зручно, ефектно й завжди трохи зухвало.
— Слухай, я довго не займу. Просто… Еліна сьогодні якась не така.

Я одразу відклав ручку.
— Тобто?

— Та все ніби нормально: лекції, гуртожиток, чай удвох. Але я ж бачу — вона ніби відгороджується. Усміхається, а в очах — зовсім інше. Втягується в себе.

Я нахмурився.
— Щось сталося?

— Ні. І саме це дивно. — Вона склала руки на грудях і хитро примружилась. — Може, тобі варто з’явитися десь випадково. Просто щоб вона знала: ти поруч.

Я мовчав. Вона всміхнулась, ніби перемогла.
— Що? Не дивись так, я все одно знаю, що ти хочеш це зробити.

За годину я вже сидів у машині.

Вечір був затягнутий сірим небом, місто світилися ліхтарями. Дорога здавалась безкінечною, хоча я тиснув на газ більше, ніж зазвичай.

Телефон задзвонив, коли я якраз зупинився на світлофорі. Саша. Її голос був тривожний, хоч вона й намагалась говорити спокійно.
— Вибач, що турбую. Але Еліна, здається, підхопила щось. Вдень ще трималась, а тепер температура підскочила. Вся гаряча, але вперта, каже, що все нормально.

Через сорок хвилин я вже був під гуртожитком.

Коридори зустріли мене запахом старої фарби, чаю з пакетиків і шумом студентських голосів. Дехто озирнувся: директор тут — рідкість. Особливо пізно ввечері. Саша швидко відчинила двері в кімнату й приклала палець до губ.

Вона спала. Щоки горіли, дихання було важким, волосся розсипалось по подушці. Ковдра зсунулася, і я поправив її, не думаючи, що хтось дивиться. Вона злегка заворушилась, але не прокинулась.

Я піднявся і вийшов у коридор.
— Збирай речі, — сказав тихо. — Ми їдемо.

— Вона ж спить… — Саша здивовано зиркнула.

— Саме тому. В гуртожитку їй точно не краще стане.

Я обережно підхопив її на руки. Вона була легка й гаряча, як вогонь. Саша швидко несла за мною сумку. Декілька студентів, що сиділи в коридорі, завмерли й провели нас поглядами — але мені було байдуже.

В машині я вкрив її ковдрою, притримав голову, щоб зручно лежала. Весь шлях вона спала, лише інколи зітхала, ніби їй снилось щось неспокійне.

Вдома я переніс її у спальню. Кімната була прохолодна, тож я накрив її ще однією ковдрою, перевірив температуру — висока. Змочив рушник у холодній воді й приклав до лоба.

Вона ледь розплющила очі. Побачила стелю, потім — мене.
— Ми… не в гуртожитку…

— Ти хвора, Еліно. І я забрав тебе. І не треба казати, що вже краще, — відповів я різкіше, ніж хотів.

Вона хотіла щось заперечити, але я підсунув термометр.
— Відпочивай. Решта потім.

Вона зітхнула і знову заснула.

Коли Саша повернулась із мамою, вони застали мене за тим, як я міняв компрес. Саша штовхнула двері плечем, а її мама завмерла на порозі.

— Це він… сам? — прошепотіла вона, ніби боялась повірити. — Я думала, що він не здатен на таке…

Саша тільки всміхнулась.
— Це ж Еліна.

Я промовчав. Просто сів поруч, притримуючи її руку.

Ту ніч я не спав. Щогодини перевіряв температуру, міняв рушники, розтирав їй долоні, поправляв ковдру. Вона щось шепотіла уві сні — уривки фраз, невиразні слова. Один раз я чітко почув: «не йди». І це вдарило сильніше за будь-які цифри на термометрі.

Під ранок жар почав спадати. Я сидів у кріслі біля ліжка, втомлений, але вперше за довгий час відчув дивне полегшення.

Я хвилювався. По-справжньому. Не за бізнес, не за контракти, а за неї. І це лякало. І водночас — давало відчуття, що я, можливо, вперше за роки живу не за графіком.