Гуртожиток уже не той

                                                                 Глава.11

Еліна
Наступного ранку сонце пробилось крізь штори та лоскотало мені щоку. Я закрила очі долонею й ще кілька секунд намагалась втримати теплу мить між сном і реальністю. Але думка, що сьогодні треба повертатись у гуртожиток, миттю витягнула мене з-під ковдри.

На кухні вже вовтузилась Саша. Було чути, як вона щось мугикає собі під ніс, гупає дверцятами шафки й шарудить пакетом із печивом. Я посміхнулась: оце так традиційний ранковий хаос.

— О, прокинулась, соня! — вигукнула вона, щойно я зайшла. — Давай, збирайся, мала. Я вже все склала, залишилось тільки тебе запхати в куртку й зашнурувати.

— А Максим? — запитала я між іншим, стараючись, щоб голос звучав байдуже.

— Та він ще зранку рвонув на роботу, — відмахнулась Саша. — Але залишив записку. Хочеш глянути?

Я зробила вигляд, ніби не надто цікаво, але кивнула. Вона витягнула аркуш і простягнула мені. Почерк рівний, стриманий:

"Не забудь переконатись, що вона поїла. І щоб не забула зарядку. Якщо щось — хай дзвонить. М."

Я навіть не помітила, як на обличчі з’явилась усмішка. Наче хтось запалив усередині маленький вогник. Кілька стриманих рядків зігріли сильніше, ніж будь-які обійми.

— Ого, — протягнула Саша, склавши руки на грудях. — Посмішка аж до вух. Значить, записка спрацювала.

— Та ну тебе, — я відвернулась, але відчувала, що щоки вже горять.

Коли ми зібрали речі й сіли в машину, Саша знову завела своє улюблене:

— Ну і що, як думаєш? Він тобі подобається?

— Ми просто різні, — відрубала я, дивлячись у вікно.

— Ммм, різні… — протягнула вона. — Але ж не настільки, щоб ти не хотіла дізнатись про нього більше. Правильно?

Я скривилась, зробила вигляд, що милуюсь деревами обабіч дороги. В голові крутилось одне: так, я хотіла дізнатись більше. Але водночас — лякало. Бо він зовсім не той, з ким я уявляла себе поряд.

Машина зупинилась біля гуртожитку. Я ще не встигла відчинити двері, як Саша гукнула:

— Стоп! Він просив, щоб я тебе відпустила тільки якщо пообіцяєш берегти себе. Ну то як?

Я закотила очі й всміхнулась:

— Обіцяю.

І, вийшовши з машини, відчула дивне: цього разу гуртожиток більше не здавався холодним і чужим. Бо тепер я мала з чим порівнювати.

Ввечері ми з Сашею вже сиділи в кімнаті. Наш старенький електрочайник, який пищав кожного разу, коли закипав, випускав клуби пари. В кімнаті пахло м’ятою та яблуками — Саша завжди змішувала пакетики чаю, мов маленька алхімікеса.

— Мені все одно здається, що він щось до тебе відчуває, — сказала вона, сьорбаючи зі своєї величезної чашки з відбитою ручкою.

— Та перестань, — я скривилась. — Ми знайомі всього кілька днів.

— Ну-ну, кілька днів… — вона хитро прищурилась. — Але скільки всього вже встигло статись за ці дні! Він навіть мене колись так швидко не привозив додому.

— Ти хочеш сказати, що він привозив тебе? — підняла я брову.

— Та ні, дурненька! — розсміялась Саша, аж мало не розлила чай. — Я просто хочу, щоб ти розуміла: він не з тих, хто дозволяє собі когось підпускати близько. А ти… ти виняток.

Я замовкла. За дверима хтось сміявся, у коридорі грюкали двері — звичний гуртожитковий гармидер. А в голові крутилась тільки одна думка, яку я боялась вимовити вголос: а якщо вона має рацію?..

                                                                             ***

Пізно ввечері гуртожиток нарешті трохи стих. У коридорі вже не бігали одногрупники з чашками й тапочками, не грюкали дверима, тільки час від часу хтось голосно сміявся чи вмикав музику в сусідній кімнаті.

Я лежала на своєму ліжку, вкрившись ковдрою з вицвілими ромбами, й дивилась у стелю. Саша вже спала — дихала рівно, час від часу переверталась і щось бурмотіла уві сні.

А я — не могла.

В голові крутилась записка. Ті кілька коротких рядків. Наче він був поряд, хоча його й не було.
"Щоб не забула зарядку." — я згадала, як сьогодні, пакуючи речі, справді мало не залишила її на столі. І мені стало трохи смішно: він знає про мене більше, ніж я сама.

Я закусила губу й перевернулась на бік. Наче хотілось узяти телефон, написати йому щось. Хоч одне слово. Але що? "Добраніч"? Чи це буде дивно?..

Я видихнула, потягнулась за телефоном, глянула на екран — порожньо. Від нього нічого. Звісно, він зайнятий, у нього робота, серйозні справи… А я просто студентка з гуртожитку.

І все ж серце билося швидше, ніж мало б.

З коридору долинув запах кави — хтось вирішив варити її посеред ночі. Я усміхнулась. Звичний гуртожитковий безлад. Тут усе шумне, хаотичне, але… сьогодні це здавалося не таким уже й поганим. Бо я знала: є місце, де тиша зовсім інша. І людина, яка може дати цій тиші сенс.