Бути собою

                                                                              Глава 10.

Еліна

Цей день був зовсім не схожим на інші. Ще вчора я збиралась у гуртожиток, у своє звичне середовище — тісне, шумне, байдуже. А сьогодні сиділа за великим дерев’яним столом, поруч із людьми, які виглядали як сім’я. Якась інша сім’я. Не моя. Але вже не зовсім чужа.

Максим мовчки подавав салат, уважно ставлячи тарілки перед усіма. Його рухи були спокійні й впевнені, а очі час від часу ковзали по мені, наче перевіряючи, чи мені зручно. Саша сміялась, розповідаючи чергову кумедну історію з університетського життя, а її мама доповнювала її своїми спогадами з дитинства доньки, додаючи дрібку гумору й любові. Я майже не говорила, але відчувала, що мене ніхто не змушує. Тут не треба було грати ролі — достатньо просто бути.

— Ти якось дивно тиха, — нахилилась до мене Саша, коли ми разом прибирали посуд після обіду.

— А що, не можна бути спокійною? — всміхнулась я, не піднімаючи очей.

— Можна. Але не тоді, коли на тебе дивиться сам Максим Олександрович так, наче ти наступна стаття в його договорі.

— Та перестань, — я штовхнула її ліктем. — Він сьогодні мовчазний.

— Це тому, що він боїться щось сказати — раптом ти знову «випадково» підставиш йому слово, як у тій суперечці.

Я не стримала сміху. Саша переможно підморгнула, а я відчула, як легка теплота розлилась у грудях.

Коли ми розійшлися по кімнатах, я трохи поблукала в коридорі, шукаючи зарядку для телефону. Мої очі ковзали по стінах, милуючись дрібними деталями: картина на стіні, книжки на полиці, запах свіжо помитої підлоги. Саме тоді й натрапила на Макса. Він стояв біля книжкової шафи у вітальні, переглядаючи щось, але щойно побачив мене, його погляд ковзнув прямо на мене.

— Все гаразд? — запитав він, не відриваючи очей.

— Угу. Шукаю зарядку. А ви?

— Перевіряв розклади на завтра. Я зранку їду. Але… ти можеш залишатись, якщо захочеш. Тут безпечніше, ніж у тому гуртожитку.

— Тобто ви знову вирішили за мене? — підняла я брову.

— Я запропонував, — спокійно відповів він. — А ти — як завжди — сперечаєшся.

— А ви — як завжди — не звикли до того, що хтось має свою думку.

Між нами зависла пауза. Я помітила, як його плечі трохи розслабились, а очі, хоч і серйозні, стали теплішими. А потім щось майже непомітне змінилось у його обличчі — наче він усміхнувся очима.

— Можливо. Але мені подобається, що ти не боїшся сперечатись.

Я не встигла відповісти, як зайшла Саша.

— Так ось де ви! Я думала, вже всі розійшлися. Еліно, йди, я знайшла твою зарядку.

Я кивнула й пішла за нею. По дорозі відчула запах чаю, що стояв на кухні, і легкий аромат печива, яке Саша спекла ще вранці. Та коли ми вже були в кімнаті, вона зупинилась і прошепотіла:

— Ти ж розумієш, що ти — єдина, хто з ним так розмовляє?

Я просто не граю за його правилами. І саме тому йому це цікаво.

Я вмостилась у ліжку, відчула приємну втому й дозволила собі заснути з думкою, що, можливо, бути собою — це не так страшно, як я звикла думати. І, може, навіть комусь потрібне саме таке — недосконале, вперте, справжнє «я».

А за дверима кімнати тихо лунала сміх Саші та шелест картону від настільної гри, і мені здалося, що цей день навчив мене маленької істини: іноді не потрібно підлаштовуватися під правила інших, щоб відчути тепло й прийняття.

Іноді достатньо маленьких жестів, щоб зрозуміти: тебе приймають таким, який ти є. А ви помічаєте такі моменти у своєму житті? І ставте зірочки, якщо вам подобається ця історія.