Там, де тепло

                                                                         Глава 9.

Еліна

Наступного дня я прокинулась ще до будильника. Прочинене вікно гуртожитської кімнати пускало у кімнату запах дощу й сирості. Після затишку, що панував у будинку Макса, це місце знову здалось мені тісним і холодним. Здавалося, тут повітря важче, а світло — сіріше.

Я швидко вдяглась, підхопила сумку й вийшла в коридор. Там нікого не було. Звичне бурмотіння сусідок зникло, залишивши лише тишу, яка здавалася неприродно глухою. Десь глибоко в грудях закрутилася легка тривога: невідомо, чи встигну відволіктися на навчання, чи думки знову понесуть мене туди — у той дім, де все було тепліше, ніж вдома.

На парах мої думки дійсно бігали самі по собі. Під час лекцій я дивилася на викладача, але бачила тільки його — Максима. Голос Саші, що сміється з моїх неакуратних жестів, проскочував між рядками думок, і я розуміла, що сміх її мені не менше потрібний, ніж його присутність.

Після занять я сиділа у холі гуртожитку, гортаючи стрічку новин. Поки листала фотографії котиків і меми, відчуття спокою й радості, що панувало в будинку Макса, не залишало мене. Я вже збиралася піднятися в кімнату, коли пролунав дзвінок. Саша.

— Спускайся, — сказала вона без жодного «привіт». — І не сперечайся.

— Ти що, біля гуртожитку?

— Ага. І не сама.

Я глянула у вікно і мало не впустила телефон. Біля чорного автомобіля стояв Максим. Темний плащ, холодний погляд, що шукав когось серед вікон. Поруч — Саша, яка вже махала мені руками, сміючись, ніби знала якусь таємницю.

Серце стрибнуло, а долоні раптом стали трохи вологими. Я вийшла на вулицю, прискоривши кроки.

— Що відбувається? — прошепотіла, коли підійшла.

— Просто вирішили, що буде краще, якщо ти ще трохи побудеш не в гуртожитку, — спокійно сказав він, відчиняючи для мене двері авто.

— Але…

— Без «але», — додала Саша, підморгнувши. — У нас сьогодні вечір настільних ігор. А ти — частина нашої команди.

Макс не сказав нічого зайвого, але коли я сіла в авто, він кинув короткий погляд у дзеркало заднього виду, перехопив мій погляд і… усміхнувся. Ледь. І цього було достатньо, щоб я відчула: я їду не просто на ще одну ніч. Я повертаюсь туди, де відчуваю себе потрібною, де тепло й безпечно.

По дорозі до його дому я намагалася зосередитися на краєвидах міста, але очі постійно шукали його профіль у дзеркалі. Він сидів поруч, спокійний і зосереджений на дорозі, але раз у раз поглядав у мою сторону так, що я ловила себе на думці: «Він все помічає».

Коли ми приїхали, Саша одразу втекла на кухню — щось бурмотіла про чай і печиво. А я залишилась у коридорі, роззуваючись, відчуваючи легку ностальгію. Максим пройшов повз, його кроки тихі й впевнені.

— Чому ти навіть не попередив, що приїдеш? — прошепотіла я трохи роздратовано, але серце калатало швидше.

Він зупинився, обернувся повільно, не відводячи погляду.
— Бо знав, що ти знову почнеш сперечатись.

Я ледь посміхнулась і відчула, як його присутність розслабляє навіть більше, ніж чай і печиво, що зараз пахли з кухні. Вона завжди створювала атмосферу тепла, але його спокій і увага робили це відчуття особливим.

Я кинула погляд на кімнату, на журнальний столик, де стояли настільні ігри. Легке хвилювання змішалося з очікуванням. Здавалось, що ці кілька годин стануть маленьким святом, де сміх і дружня атмосфера зроблять мене частиною чогось більшого — родини, яка не потребує пояснень, лише присутності.

І коли Максим повернувся на кухню, щоб взяти свій напій, я відчула, що цей день, навіть з холодним дощем за вікном, стає теплим всередині мене.

Іноді достатньо однієї усмішки, щоб день став особливим.