Понеділок із присмаком кави

                                                                             Глава.8

Еліна

Понеділок зустрів мене не дзвінком будильника, а ароматом свіжозмеленої кави з кухні та тихим, ледве чутним гомоном голосів десь у далині. Було вже пізнувато — сонце впевнено займало своє місце у вікні, кидаючи золотисті промені на стіну, а я досі лежала, загорнувшись у ковдру. Зовсім не схоже на мене. Але цей дім… він мав якусь дивну здатність розслабляти, огортати теплом і спокоєм.

Чи, може, справа була не в самому домі? Може, у людині, яка в ньому жила?

Я зітхнула, змусила себе піднятися, швидко вдягнулася, зібрала волосся у неохайний хвіст і обережно визирнула у коридор. Тиша. Лише ледь чутний стукіт чогось у кухні.

Там я застала лише Сашу, яка з серйозним виразом обличчя намагалася приборкати свій тостер.
— Добрий ранок, — пробурмотіла я, сідаючи навпроти.
— О, жива! — засміялася вона, одним рухом визволяючи підгорілий тост. — Я вже думала, що ти все ще в обіймах Морфея.
— Я ж казала, що з понеділка повертаюся в гуртожиток. Сьогодні маю лекцію.

Саша скривила губи, помітно засмутившись:
— Я теж мала їхати, але у мене тільки дистанційні заняття. Та й мамі треба допомогти — вона досі не розібрала речі після потопу.
— Тобі так кортить, щоб я поїхала? — спробувала пожартувати я.
— Та ні, — вона знизала плечима. — Просто ти така… домашня вже тут стала.
— Я не хочу бути тягарем, Саш.

Вона хотіла щось сказати, але двері тихо відчинилися — і на кухню увійшов він.

Максим.
Темно-синя сорочка, прямі штани, закатані рукави, волосся ще трохи вологе. Рухи спокійні, впевнені. А погляд… той самий, від якого я, здавалось, забувала, як дихати. Погляд, що проникав глибше, ніж хотілося б зізнатися.

— Ти їдеш? — його голос був спокійний, але чомусь змусив мене напружитися. Він наливав собі каву, навіть не дивлячись у мій бік.
— Так, — я підвелася. — Пора повертатися в реальність.
— Сама?
— Ну… так. Як завжди.

Він на мить зупинився, підняв на мене очі, ковтнув з чашки.
— Я тебе відвезу.

— Не треба, — швидко заперечила я. — Це зайвий клопіт.
— Не сперечайся, — тон став м’якшим, але від цього ще менш обговорюваним. — Я все одно їду в центр.

Я кинула погляд на Сашу — вона вже ледь стримувала хитру посмішку. Зітхнувши, я здалася:
— Добре. Але тільки до гуртожитку.
— Домовились.

Коли ми вийшли, ранкове повітря було прохолодним, свіже після нічного дощу. На асфальті ще блищали калюжі. Його машина стояла біля воріт, чорна, ідеально чиста, навіть після негоди.

У салоні пахло легким ароматом кави і чогось невловимо чоловічого — суміш парфуму і, здавалось, самого Максима. Я сиділа поруч, мовчала. Він — теж. Але це мовчання не тиснуло. Навпаки, було в ньому щось заспокійливе, як тихий шум хвиль.

Перед гуртожитком він зупинився, але двигун не вимкнув. Я вже потягнулася до ручки дверцят, коли він заговорив:
— Якщо щось — дзвони. В будь-який час. Навіть якщо просто грім налякав.

Я застигла. Ця фраза потрапила глибше, ніж мала б. Знову защипало в очах.
— Добре, — прошепотіла я, відводячи погляд.

— І ще, — його голос став нижчим, теплішим, але й серйознішим. — Не думай, що ти була тут тягарем. Бо це не так.

Я вийшла з машини й повільно піднялася сходами в гуртожиток. У кімнаті було прохолодно й тихо. Знявши куртку, кинула сумку на ліжко й потягнулася — м’язи приємно потягнуло після дороги.

Поставила чайник, насипала в чашку улюблений чай із жасмином і, коли ароматний пар торкнувся обличчя, відчула, як напруга останніх днів потроху відпускає. Сіла біля вікна, тримаючи теплу чашку в руках.

Думки текли безладно — про лекції, про гуртожиток, про те, чи встигну сьогодні купити нові фарби. Але знову і знову вони поверталися до нього. Його погляду, голосу, того короткого «дзвони, навіть якщо грім налякає».

Я ковтнула чай, і саме в цю мить телефон завібрував. Екран підсвітився: повідомлення від Саші.

"Він повернувся з офісу і весь час мовчить. Здається, йому тебе бракує. Думаєш, це вже щось?"

Я притиснула телефон до грудей і мимоволі усміхнулася. Не знаю, що це було. Але щось — точно.

Турбота чи початок чогось більшого? Напишіть, що думаєте, і поставте зірочку, якщо вам сподобалось — ваша підтримка для мене безцінна.