Зміни всередині

                                                                     7 Глава
Максим

Ранок почався не з кави. Він почався з думок про неї — дівчину, яка прийшла у мій дім і поступово перестала бути гостею. Спочатку це була випадковість, тепер — щось набагато більше. І що дивно, я не відчував дратівливості через це, навпаки — заспокоєння.

Йшов коридором, коли почув їхній сміх. Її голос — тихий, хриплуватий, трохи сонний — наповнював дім життям. Вперше за довгий час будинок звучав інакше — тепліше.

Я зупинився біля дверей, не плануючи підслуховувати, але слова, які почав чути, затримали мене.

— Він на тебе дивиться інакше, — сказала Саша. — Ти перша, хто не боїться з ним сперечатися. Мама навіть здивована.

— Я просто не люблю, коли мною керують, — тихо відповіла вона.

— Він не керує, — відповіла Саша, — він просто оберігає. М’яко, але впевнено.

— Це нормально?

— Для нього — так. Це турбота, а не контроль.

Я не втручався, тихо відступив, але ці слова застрягли в голові. Бо правда була в тому, що я не хотів її контролювати. Я просто не міг дозволити їй піти далеко. Не тому, що не довіряв — навпаки, через страх втратити.

Телефон у кишені нагадував про себе дзвінком. Я підняв трубку:

— Максим, це я, Олена. Я вже збираюсь. Все з дахом затяглося, доведеться пожити у вас трохи довше. Сподіваюся, ти не проти?

— Звичайно, ні, — відповів я. — У нас тут кожному знайдеться місце.

— Добре, — вона посміхнулася в голосі. — І дякую, що приймаєш нас так тепло.

— Це більше, ніж приймати. Це — мій дім.

— А Еліна?

— Так, вона теж тут.

— Отже, дім повний?

— Для мене це — добре.

Поклавши слухавку, я довго дивився у вікно на сіре небо. Зовнішня гроза насувалась, а всередині мене все ще вирував шторм, що почався разом із нею.