Домашній ранок

                                                              6 Глава
Еліна

Світло просочувалося крізь фіранки — м’яке, тепле, наче ранковий дотик. Я повільно розплющила очі й кілька секунд бездумно вдивлялася в білу стелю, намагаючись зрозуміти, де я. Біле покривало, легкий аромат свіжозвареної кави, тихий шелест за вікном. І тоді — спогади. Гроза. Сльози. Його теплі обійми, у яких страх танув, як нічна темрява перед світанком.

Я різко підвелась, намагаючись звільнитись із ковдри, в яку була замотана, як у кокон. Тіло ще залишалося розслабленим, але десь глибоко всередині ворушилось легке збентеження. Не хотілось виглядати перед ним слабкою. І все ж… я не пошкодувала, що вночі пішла до нього. Там, поряд, було так тихо і спокійно, що мені здалося — гроза лишилася десь у іншому світі.

— Ну, нарешті! — у дверях з’явилась Саша з кухлем чаю. Її очі лукаво блиснули. — Спала, як принцеса, ще й у королівському ліжку!

— Саша… — я схопила найближчу подушку й кинула в неї. — Не починай зранку.

— Добре-добре, — вона ухилилася, сміючись. — Але ж погодься, в нього найзручніше ліжко, у якому ти коли-небудь спала.

— Саша! — я кинула на неї попереджувальний погляд.

— Все, все, мовчу, — вона підморгнула й зробила ковток чаю. — До речі, мама сьогодні дзвонила. У нас вдома дах протік. Залило три кімнати, включно з її спальнею.

— Ого… І що тепер?

— Тимчасово переселиться сюди.

— До нас? — я машинально випрямилась.

— Ага. І я теж тут залишусь, поки все не висохне і не полатають. Макс сам запропонував.

— О… — я зависла. — То нас буде троє?

— Ні, — вона хитро всміхнулася. — Четверо. Я ще й кота нашого прихопила. Надіюсь, у Макса алергії немає.

Я розгублено кліпнула. Цей дім ставав дедалі менш чужим. І, якщо чесно, частинка мене зовсім не була проти.

Саша раптом нахилилася ближче, понизивши голос:
— До речі… Він дуже ніжно тебе вкривав учора вночі. Я бачила.

— Ти що, підглядала?! — я різко повернулася до неї.

— Я просто зайшла попити води, — вона знизала плечима. — А він сидів поруч, накривав тебе ковдрою, відсував волосся з обличчя… Це було якось… ну… не в його стилі.

Я не знала, що сказати. Але ця картина вже встигла запектись у моїй уяві. І… залишила тепло в серці.

Я підійшла до вікна. За ним вітер гнав важкі хмари, і десь у далині знову блимнуло. Пахло дощем.

— Може, мені краще повернутися в гуртожиток? — обережно промовила я. — Не хочу заважати вам усім. Це ж ваш дім, ваша мама…

Саша аж підскочила:
— Ти з глузду з’їхала? Я тебе сама сюди покликала! І ти нікому не заважаєш. Ти якраз… потрібна тут.

Я хотіла заперечити, але в коридорі пролунав знайомий, глибокий голос:
— Ти нікуди не поїдеш.

Ми з Сашею одночасно озирнулися. Макс стояв у дверях із чашкою кави, виглядав зосередженим і спокійним. У його голосі не було ані тиску, ані злості — тільки впевненість.

— Погода погана, дорога слизька. І ти досі не відійшла після ночі, — він говорив рівно, без різких нот. — Будеш вдома. Тут.

— Я не маленька, — зітхнула я. — Можу про себе подбати. Не треба вирішувати за мене.

Він повільно зайшов у кімнату. Його кроки були тихими, але від них чомусь хотілося відступити. Погляд став ще спокійнішим, але в ньому читалась незламна рішучість:
— Я не вирішую за тебе. Я дбаю. Це різні речі.

— Але я не звикла, щоб хтось так за мене… — я зробила паузу, шукаючи слова. — …втручався.

— А я не звик кидати тих, хто під моїм дахом. Навіть якщо вони надто вперті.

— Все! — Саша, як завжди, з’явилася в потрібний момент. — Відчуваю, зараз тут гроза почнеться швидше, ніж на вулиці. Може, чай усі разом поп’ємо?

Макс ще кілька секунд дивився на мене, і в його очах не було ні зверхності, ні злості — тільки тиха впертість і… турбота.

Я здалася першою:
— Добре. Залишусь. Але лише до понеділка.

— Побачимо, — він ледь усміхнувся й вийшов.

Я опустила плечі й відчула, як у грудях змішуються роздратування та… дивний спокій.
Він знову переміг. Без криків. Без тиску. Просто впевненістю. І, що найгірше… мені це подобалось.

                                                                                ***

Я пішла слідом за Сашею до кухні, хоча насправді хотілося просто сховатись під ковдру і ще трохи полежати в тиші. Але запах свіжої кави був занадто спокусливим.

На кухні вже метушився Макс: на плиті щось шкварчало, на столі лежали тарілки й хліб, а на підвіконні сидів кіт Саші, велично роздивляючись нове «королівство».

— Котик, — тихо пробурмотіла я, підходячи до нього й чухаючи за вухом. Він вдячно замуркотів, але не спустив погляду з Макса, наче оцінював його кулінарні здібності.

— Обережно, — кинув Макс, навіть не піднімаючи очей від сковорідки. — Він може залізти на стіл, якщо відволіктись.

— Та він у нас вихований, — засміялась Саша, наливаючи чай. — Правда ж, Барсик?

Барсик на це гордовито відвернувся.

Макс поставив на стіл яєчню з беконом, додав кілька скибочок свіжих овочів і хліб.
— Сідайте. Поки гаряче.

— Я люблю, коли мене годують, — Саша безсоромно присіла першою.

Я вагалась, але сіла навпроти Макса. Він, здавалося, ніби й не дивився на мене, та я чітко відчувала його уважність у кожному русі.

— І як спалося? — він запитав спокійно, відпиваючи каву.

— Нормально, — відповіла я коротко. Не хотілося визнавати, що спала краще, ніж за останній місяць.

— Ага, «нормально», — втрутилася Саша. — Ти виглядала так, ніби тебе всю ніч колисали.

— Саша! — я кинула на неї вбивчий погляд.

Макс тільки ледь помітно всміхнувся, але нічого не сказав.

Ми їли в тиші кілька хвилин, поки за вікном не загриміло. Я машинально здригнулася, і, здається, він це помітив — його погляд затримався на мені трохи довше.