5 Глава
Максим
Я виїхав рано. В голові ще крутилися нічні документи, проте спогад про те, як вона тремтіла від грому, довго не давав заснути. Її сльози, ті очі, що благали про безпеку — щось у мені рухнуло в той момент. Вперше за довгий час я дозволив комусь бути поруч, і це не викликало роздратування.
Коли я приїхав до Саші, вона вже стояла біля під'їзду з пакетом речей і тортиком у коробці.
— Добрий ранок, — сказала вона, ледь приховуючи посмішку. — А ти, бачу, сьогодні дуже серйозний.
— Тобі здалося. Сідай.
Вона швидко закинула речі в багажник і сіла поруч. По дорозі розповідала якісь історії з вечірки, а я краєм ока стежив за телефоном — очі мимоволі хотіли перевірити, чи не писала вона. Не писала.
— Еліна прокинулась уже? — несподівано запитала Саша.
— Ще ні. Вона втомилась. Лишив спати.
— Можна мені побачити, як вона там? — лукаво всміхнулась.
— Побачиш. Але тихо, не лякай її.
Коли ми зайшли в будинок, у повітрі ще витав запах кави, що я приготував перед від'їздом. Тиша була приємною, майже домашньою. Я відчинив двері спальні. Вона досі спала в моєму ліжку, загорнута в ковдру, волосся розсипане по подушці. Я непомітно всміхнувся. Спокійна. Жива.
Саша зазирнула через плече й зависла:
— Вона... в твоєму ліжку?
Я кивнув.
— І ти її не чіпав?
— Сашо...
— Добре-добре, мовчу! Але це, блін, так мило.
— Не кричи. Вона чутливо спить.
— А можна я залишусь ще на день? Поки мама не передзвонить. Або взагалі — на вихідні?
Я зітхнув:
— Добре. Але без сюрпризів.
— Я? Сюрпризи? Та я золото!
Я закотив очі й попрямував на кухню, готувати сніданок. За дверима спокійно дихала Еліна. І вперше мені не хотілося, щоб цей день закінчився швидко.
Поки вода в чайнику закипала, я глянув у вікно. На небі знову збирались важкі хмари. Схоже, гроза могла повернутись. Я прислухався до кроків — Саша вже нишпорила десь у вітальні, бурмочучи щось про "модні журнали й какао".
Ці глави поки що виходять досить маленькими, але я обіцяю старатись робити їх довшими та цікавішими з кожним разом ❤ Дякую, що залишаєтесь зі мною!