Грім, що зруйнував відстань

                                                                          4 Глава

  Еліна

 Я прокинулась від легкого шепоту вітру за вікном. Ранок був затишним, немов сам дім обіймав. Саша ще спала, обійнявши подушку, а я, стараючись не шуміти, встала й вийшла на кухню. Хотілось зробити їй щось приємне до сніданку, тож я поставила чайник і розгорнула згорток із її подарунком.

Коли вона з’явилася на порозі кухні в розтягнутій піжамі, я вже тримала в руках маленьку коробочку з бантиком.

— З днем народження, сонце, — усміхнулась я, простягаючи їй подарунок.

Вона підняла брови, взяла коробку, відкрила — і завмерла. В середині був витончений срібний кулон із гравіюванням її ініціалів і невеличким камінцем у центрі.

— Еліно… — її голос зрадливо здригнувся. — Ти… серйозно? Це найкрасивіше, що мені дарували.

— Це просто дрібничка. Але вона від щирого серця.

Саша кинулась мене обіймати:

— Ти вже мені як сестра, чесно.

Ми сіли за стіл, говорили, сміялись. Було дуже спокійно, навіть по-домашньому. Але Саша не була б собою, якби не почала дражнити:

— А знаєш, маму досі трясе. Каже: «Я думала, що знаю Макса, а він дівчину з пледом на руках носить!»

— А я тобі кажу, він інакше на тебе дивиться. І це ще тільки початок…

Я скрутила очі:

— Ти романтики переїлася.

— Побачимо!

                                                                        ***

Вечір наблизився швидко. Гості зібрались, лунали сміх і музика. Я сиділа з чашкою чаю в кутку кімнати, розглядаючи людей. Було шумно, але приємно.

Саша бігала між усіма, намагаючись всіх зустріти й не забути подякувати. Аж раптом, хтось із гостей, відволікшись на розмову, пролив щось на диван. Сік чи вино — темна пляма миттєво в’їлась у тканину.

— Блін! — вигукнула Саша, підбігши. — Ну все, цей диван — історія.

У той момент у кімнату зайшов Максим. Без костюма, але з тією самою зібраною серйозністю. Він окинув все оком, зупинився на нас:

— Еліно, поїдеш зі мною.

— Вибач, що?

— Тут ночувати тобі не вийде. Диван мокрий, гість у гостьовій уже заснув, і ще парочка на підлозі спати буде. Я не збираюсь дозволяти тобі спати біля дверей.

— А може, я вирішу сама?

— Може. Але я вже вирішив. Поїхали.

Я втупилась у нього:

— Я не твоя власність. І не твоя відповідальність.

— На жаль, або на щастя, — ти вже потрапила в мій простір. І я не дозволю, щоб ти хворіла через чужу недбалість.

Він простягнув мені куртку. Я обернулась до Саші, чекаючи підтримки, але вона лише стояла, ковтаючи повітря від подиву й… радості?

— Та їдь уже з ним. Це все одно краще, ніж диван. І… ну, цікаво ж!

Я зітхнула, натягнула куртку й пробурчала:

— Упертий як камінь.

— А ти — як вогонь.

                                                                   ***

Його будинок здавався тихим острівцем спокою після галасливого свята. Максим ввімкнув тепле світло, дав мені свою футболку та показав кімнату для гостей.

— Тут ти спокійно виспишся. Якщо що — я поруч.

— Дякую.

Я переодяглась, загорнулась у плед, але сон не йшов. І тоді, як на зло, небо розірвала блискавка. За нею — грім. Потужний, хрипкий. Страшний.

Я затулила вуха, згорнувшись на ліжку. Дихання збилось. Хотіла триматись, але страх брав гору. Сльози самі потекли. Було темно, страшно, самотньо.

Я встала, загорнулась у ковдру й навшпиньках підійшла до його кімнати. Постукала.

— Так. — почувся хриплуватий, але м’який голос.

— Можна?.. Гроза… я не можу сама.

Двері прочинились. Він сидів на ліжку, в руках — документи, які одразу відклав убік. Глянув на мене. Я стояла боса, з розпатланим волоссям і очима, повними сліз.

— Іди сюди.

Я повільно підійшла. Він відкинув ковдру, а я вмостилась поруч, намагаючись зберегти хоч якусь гідність.

Максим просто мовчки вкрив мене, і ми лежали в тиші. Лише блискавки періодично освітлювали кімнату, а його присутність — єдине, що повертало мені спокій.

Та з кожним новим громом я мимоволі здригалася. Максим це помітив. Не сказав жодного слова, просто обережно притягнув мене ближче, накрив своєю рукою мою. Потім ще трохи — і я відчула його тепло, що вкривало мене з головою.

— Тихо, — прошепотів він, нахилившись ближче. — Я з тобою.

Його голос був хрипкий, але спокійний, як заспокійлива мелодія. Мені вистачило кількох хвилин, щоб дихання вирівнялось. Я знову заплющила очі.

Є моменти, коли навіть найсильніші бояться. Але важливо, хто поряд у цей момент. Дякую, що читаєте цю історію — кожен ваш коментар для мене як теплий плед у грозу.❤️