Під його поглядом

                                                                         2 Глава

Еліна

Ранок видався напрочуд тихим. Сонце пробивалося крізь фіранки, кидаючи м’які промені на підлогу. Я прокинулась трохи пізніше, ніж планувала, і перше, що відчула — дивну порожнечу.

Саша вже метушилась на кухні. Я вийшла з кімнати, потягуючись і злегка розпатлана, та одразу ж відчула запах кави.

— Доброго ранку, — буркнула я, сідаючи за стіл.

— О, нарешті. — Саша обернулась з горнятком у руках. — Як ти? Після вчорашнього?

Я тільки знизала плечима:

— Не знаю. Він… дивний.

— Це ще м’яко сказано. Але ти знаєш, — вона замовкла на мить, — я ніколи не бачила, щоб він так дивився на когось. Він завжди або наказує, або ігнорує. А тут…

Я підняла брову:

— Саш, не починай. Ми з ним бачилися дві хвилини.

— І за ці дві хвилини ти встигла піти проти нього. Та ще й з такою спокійною міною. Ти навіть не уявляєш, скільки людей бояться з ним заговорити.

Я не встигла нічого відповісти, бо хтось постукав у двері. Саша підійшла відчинити, і коли вона відійшла, я мало не випустила чашку з рук.

На порозі стояв Максим. Знову. Але цього разу — в джинсах, футболці й з якоюсь великою сумкою в руках.

— Я не міг не перевірити, як ти, — сказав він просто. І додав, трохи насмішливо: — Саша вміє бути драматичною в повідомленнях.

Саша закашлялась десь за моєю спиною:

— Ой, не перебільшуйте.

— Я вже йду, — я встала. — Не хочу заважати родинним справам.

— Сядь, — спокійно, але з твердою інтонацією сказав Максим.

Я поглянула на нього й повільно сіла.

Він подивився на мене довше, ніж потрібно для звичайного привітання.

— Я перегнув учора. — Він зітхнув. — Звик контролювати. Але це була не твоя провина.

Моє здивування було щирим. Я кивнула, мовчки, а потім обережно відповіла:

— Я просто хотіла допомогти подрузі. Я не люблю втручатись кудись. Особливо у справи… великих босів.

Кутик його губ сіпнувся:

— От і домовились.

Саша тихо хіхікнула з-за спини. Я кинула на неї погляд — вона була явно в захваті.

Максим поставив сумку на стіл і розстебнув її:

— Тут вітаміни, аптечка, новий термометр… І ще трохи їжі. Хоч хтось має тут дбати про вас обох.

— Звучиш, як моя мама, — пробурмотіла Саша.

— Добре, що хоч хтось так звучить, — відповів він.

Він залишив усе на столі й уже хотів іти, як раптом зупинився й поглянув на мене.

— До речі. Ти завжди так реагуєш на чужі накази? Чи це просто я тебе так надихаю?

Я не стримала усмішки:

— Це ви так надихаєте, мабуть.

І він пішов — без зайвих слів. А я залишилась із дивним відчуттям: ніби буря тільки починалась, і я — в самому її епіцентрі.

Ваша зірочка — це як шоколадка після складного дня 🍫 Не забудьте натиснути, якщо глава викликала усмішку чи емоцію ❤️