Пролог

 Я сиджу на стільчику і кусаю свої пальці, нетерпляче очікуючи новин.

 Минула вже година, а лікар з операційної досі не вийшов. Чому так довго?

- Іра! - чую я і повертаю голову в протилений бік коридору, де стоїть дівчинка чотирьох років в блакитній сукні. На моїх губах з'являться слабка посмішка. 

- Іза. - говорю я встаючи зі стільця. Я відчуваю як мої ноги тремтять, ледве тримаючи мене у вертикальному положені. Закривши очі, я збираюся з думками і роблю маленький крок на зустріч Ізабеллі.

 Вона відпускає руку охоронця, який до цього часу стояв біля неї. Він певно її привів сюди, але я не помічала його, перебуваючи в такому жахливому стані. Дівчинка добігає до мене і стрибає в мої обійми. Похитнувшись, я все ж таки змогла утримати її. 

 Маленькі рученята охоплюють мою шию і я зариваюся носом в її розпущене довге волося каштанового кольору, коли відчуваю на своїй шиї щось мокре.

 Я сідаю на стілець і ставлю наші обличчя так, що ми дивимося одне одному в очі. Ці прекрасні оченята сірого кольору дивляться на мене з сумом і страхом.

- Тато, - хниче Іза і продовжує: - буде в порядку?

- Звісно буде. - заспокійливо говорю я і , не випускаючи з долонь її обличчя, витираю великими пальцями її сльози. - Все буде добре. Але тато засмутиця якщо побаче як його принцеса плаче.

-  Ти теж не плач. Тато тебе любить, він засмутиця. - говорить вона і стирає самотню сльозу з мого обличчя, яку я навіть не помітила.

 Я посміхаюся і цілую її маленьку ручку.