Розділ 3

Наступний тиждень видався на диво спокійним. Поки. Якщо не рахувати крадькома кинутих поглядів у коридорі та притишених усмішок за її спиною. Крістіан не наближався, не намагався заговорити. Він просто був. Завжди десь на горизонті: за кермом своєї Tesla, що мигала біля школи, у дальньому кутку їдальні, на протилежному боці шкільного двору. Ця присутність була схожа на тихе, постійне гудіння — його можна було ігнорувати, але неможливо було не відчувати.

Лілія вирішила не давати приводу для нових чуток. Вона приходила в школу раніше, йшла додому іншим, довшим маршрутом, через оживлені, добре освітлені вулиці. Вона занурилася в навчання, у домашні завдання, у вечірні прогулянки зі своєю старою собакою Максом. Здавалося, життя поверталося в звичне, передбачуване русло. П'ятий поверх, де знаходилися кабінети для старшої школи, став її фортецею, а перший — з його гучними натовпами та блискучими машинами біля входу — ворогом, якого вона успішно оминала.

Але спокій виявився пасток.

У п'ятницю, через тиждень після тієї памятної поїздки, Лілія затрималася в школі. Книжковий клуб, до якого вона зрідка заходила, затягнув обговорення. Коли вона вийшла, за вікнами була вже густа осіння темрява, прошита жовтими вогнями ліхтарів. Коротка дорога додому пролягала через невеликий сквер — затишне, але ввечері безлюдне місце. Зазвичай вона його уникала, але сьогодні, спокусившись тишею і втомою, вирішила скоротити шлях.

Кроки по мокрому асфальту лунали гучно та самотньо. Повітря пахло вологою землею та опалим листям. Раптом її власні кроки почав дублювати інший, важчий тупіт. Потім ще один. Вона прискорила хід, не озираючись. Серце застукало частіше.

— Дівчинко, на годинник не подивишся? — почувся ззаду хрипкий, неприємний голос.

Лілія мовчала, зціпивши зуби. Руки непомітно потягнулися до навушників, які вона навіть не встигла вставити в вуха. Вона намагалася згадати, чи є в кишені телефон.

Двоє хлопців у спортивних костюмах, з капюшонами, натягнутими на очі, вийшли з тіні дерев і перекрили їй дорогу. Вони не були старшими за неї, але їхні пози, погляди — все випромінювало грубу, тупу загрозу.

— Слухай, питають тільки раз, — сказав другий, ширший у плечах. —Котра година?

— Не знаю, — прошепотіла Лілія, намагаючись обійти їх.

Він схопив її за лікоть. Запах тютюну та дешевого пива ударив у ніздрі.
—Не гарно брехати. О, а сережки гарненькі, — він кивнув на її маленькі срібні сережки-підвіски, подарунок мами на минулий день народження. — Знімай. І показуй, що в сумці.

Страх, холодний і клейкий, обволік її з ніг до голови. Вона почувалася дурепою. За що? За сережки за три копійки? За кілька гривень у гаманці? Але найжахливіше було не це. Найжахливіше — це абсолютна безпорадність. Поруч нікого. Лише темрява, дерев і два парні з пустими очима.

— Відпустіть мене, — сказала вона, і голос її звучав тонко та брендко, наче дитячий.

— Подивимося як ти себе будеш поводити — хлопець потягнув її за сумку.

У цю мить з-за повороту алеї, беззвучно, наче примара, виплила знайома біла Tesla. Її фари, немов сліпучі очі, освітили сцену різким білим світлом. Хлопці від сюрпризу відскочили, затуляючи очі.

Двері водія відчинилися, і з машини вийшов Крістіан. Він не біг, не кричав. Він просто йшов до них, засунувши руки в кишені дорогого светру. Його обличчя було спокійним, майже нудним.

— Хлопці, — сказав він тихим, рівним голосом. — Ви не ту сцену обрали. Гра «Залякування школярок» сьогодні не в прокаті.

— А тобі яке діло? — буркнув перший гопнік, намагаючись видати з себе хороброго.

Крістіан зупинився за кілька кроків. Його погляд повільно, від одного до другого, оцінив їх, ніби вивчав комах під склом.

— По-перше, — він продовжив так само тихо, але кожне слово лягало в повітря, наче брила льоду, — ця дівчина — моя. Точніше, під моїм захистом. А по-друге... — Він кинув швидкий погляд на камеру спостереження на найближчому ліхтарному стовпі. — У вашій районній школі ще не розповідали, що у мого батька тут, у цьому районі, є невеликі бізнес-інтереси? І охоронна фірма, що обслуговує ці камери, належить його партнеру. Як думаєте, скільки часу потрібно, щоб знайти двох... ентузіастів вечірніх прогулянок?

Слова подіяли сильніше будь-якої фізичної загрози. У поглядах гопніків промелькнула справжня, щира паніка. Вони більше не бачили перед собою просто хлопця в дорогій куртці. Вони бачили систему, зв'язки, наслідки, до яких їхнє вузьке мислення не могло дістатися.

— Ми... ми просто жартували, — пробурмотів другий, відпускаючи лікоть Лілії.

— Дуже смішні жарти, — сказав Крістіан без усмішки. — Тепер ідіть. І давайте не будемо більше зустрічатися. Ніколи.

Вони відступили, потім розвернулися і, майже не таясь, кинулися втечею в темряву скверу.

Тиша, що настала, була оглушливою. Лілія стояла, тремтячи, не в змозі розігнути пальці, стиснуті на ремені сумки. Вона дивилася на Крістіана, який тепер повернувся до неї.

— Що... що ти тут робиш? — вимовила вона нарешті, і голос знову зрадив її, здавши хрипотою.

Він пожав плечима, знову наче став тим звичайним, самовпевненим школярем.

— Їхав повз. Побачив цікаву композицію. Вирішив, що тобі може знадобитися... арт-критик.

— Ти слідкував за мною? — пролунало різко.

— Слідкував? — він злегка підняв брови. — Гадючко, це мій додому шлях. А от ти чого тут бродиш одна в такій час? Показуючи срібло, яке висить на твоїх вухах, наче червона хустка перед биком.

Вона не знала, що відповісти. Гнів, зніяковілість, принизливий жаль — все це змішалося всередині в один клубок. Він знову був прав. Вона знову потрапила в дурну ситуацію, і він знову з'явився нізвідки, щоб це бачити.

— Забирайся, — прошипіла вона. — Мені не потрібна твоя допомога. Ніколи не потрібна!

— Бачу, — сказав він спокійно. — Ти б краще віддячила тим гопникам. Вони б точно не поставилися до тебе з такою... невдячністю.

Він повернувся до машини. Лілія стояла, відчуваючи, як її коліна ось-ось підкосяться.