Розділ 2

Розділ 2: Тіні у шкільному коридорі

Дзвінок на перший урок прозвучав для Лілії як відпустка. Після лінійки, куди вона таки встигла, ледве пересуваючи ногами у туфлях, натертих ще в маршрутці, головним бажанням було сховатися. Сховатися від цікавих поглядів, які, їй здавалося, слідували за нею: «Це та сама, яку вранці висів Крістіан на своїй Теслі біля школи». Шепіт був майже відчутний у повітрі.

Її рятувало лише те, що першим уроком була фізика — предмет, який вимагав концентрації і не залишав місця для дрібних інтриг. Лілія занурилася в формули, намагаючись витіснити з голосу холодний, впевнений тембр Крістіана: «Радий, що ти нарешті знайшла в собі мужність...»

Перерва після другого уроку стала повною протилежністю спокійній аудиторії. Коридор десятого поверху гув, наче вулик. І саме там, біля вікна з видом на парковку, де вишикувалися блискучі іномарки, стояв він. Крістіан. Не сам, звичайно. Навколо нього тіснився його звичний двір: Кевін, Ян, Ендрю. Вони сміялися з якоїсь жарту, але Крістіан, схрестивши руки на грудях, дивився не на них. Його погляд, спокійний і спостережливий, блукав по натовпу. І зупинився на ній.

Лілія відвела очі, намагаючись непомітно прослизнути до кабінета біології. Але доля, чи чиясь навмисна вказівка, зробила свій хід.

— Лілія! — почувся голос класної керівниці, Олени Михайлівни. — Зайди, будь ласка, на хвилинку.

У невеликій вчительській пахло кавою та старою паперовою літературою. Олена Михайлівна, жінка з проникливими очима за товстими лінами окулярів, підвела Лілію до столу.

— Бачила, що сьогодні вранці тебе підвозив Крістіан Волков. Все гаразд? Не було проблем?

Питання було задане спокійно, але Лілія відчула під ним легку тривогу. Волкови були не просто багатою сім'єю. Їхній вплив у місті, а отже, і в школі, був відомим фактом. Будь-який конфлікт із сином могло мати наслідки.

— Все гаразд, — поспішно відповіла Лілія. — Маршрутка зламалася. Він просто... допоміг.

— Розумію, — кивнула Олена Михайлівна, не відводячи погляду. — Просто пам'ятай, Ліліє. Деякі союзи, навіть вимушені, можуть сприйматися... неоднозначно. Твої однокласники — народ спостережливий. І в тебе, голубко, і без того репутація дівчини принципової та незалежної. Не давай їм приводу цю репутацію підірвати.

Це не було доріканням. Це було попередженням. Виходячи з кабінета, Лілія відчувала, як слова вчительки лягають важким каменем на те, що і так давило зранку.

Обід у шкільній їдальні став для неї продовженням випробування. Здавалося, просторіла кілька метрів від черги з тарілками, вона знову натрапила на його погляд. Він сидів за окремим столом біля вікна зі своєю свитою. На столі — не шкільні котлети, а щось принесене з дому в елегантних контейнерах. Вони щось обговорювали, але Крістіан, обернувшись до неї спиною, наче відчував її присутність. Він не озирався. Але Ендрю, побачивши її, щось сказав тихо, і Ян з Кевіном тихо засміялися.

Лілія швидко взяла тарілку і пішла в самий далекий кут зали, до столу, де сиділо кілька дівчат з її класу. Їхня розмова завмерла, коли вона сіла.

— Ну що, Ліліє, — не витримала одна, Оксана, дівчина з хитрими очима. — Подорож у першому класі сподобалася? Чи в Теслах сильно трясе?

— Маршрутка зламалася. Він просто підвіз, — сухо відповіла Лілія, встромляючи виделку в картоплю.

— Ага, «просто», — протягнула Оксана. — Волков нікого не везе «просто». У нього завжди є ціна. Або розвага.

— Може, він вирішив взяти тебе на мушку? — додала інша, Надя. — Ти ж завжди його так ігнорувала. Багаті ідіоти, говорила?

Лілія відчула, як кров кидається в обличчя. Вона ніколи не думала, що її слова, сказані вголос хіба що сама собі, можуть дійти до когось ще.

— Я нічого такого не говорила, — буркнула вона.

— О, говорила, — Оксана усміхнулася. — Хоча б у минулому році після історії з тим конкурсом, який спонсорував його батько. Дехто чув.

Лілія не стала нічого відповідати. Вона доїла обід, відчуваючи на собі важкі погляди. Не тільки дівчат за столом, а й з інших кінців зали. Вона стала спектаклем. Незначним епізодом, але яскравим.

Останні уроки пройшли в тумані. Коли зазвучав кінцевий дзвінок, Лілія першою вискочила з класу, прагнучи одного — швидше потрапити додому, у тишу своєї кімнати. Вона летіла сходами, не озираючись.

Але біля виходу, в тіні широкого дверного отвору, вона його побачила. Він стояв, спершись плечем о стіну, ніби чекав. Його друзів не було поруч.

— Поспішаєш? — спокійно запитав Крістіан. — Не хочеш повторення ранкової ситуації? Маршрутки, знаєш, ненадійні.

— Відчепись, — видихнула Лілія, намагаючись обійти його.

Він зробив невеликий крок, блокуючи шлях не повністю, але достатньо, щоб зупинити її.

— Я чув цікаві чутки сьогодні, — сказав він, нахиляючись трохи ближче. Його голос був тихим, лише для неї. — Про те, що я «багатий ідіот». Це твоє авторство, гадючко?

Лілія завмерла. Серце закалатало десь у горлі. Вона підвела на нього очі, вперше за день дивлячись йому прямо в обличчя. У його погляді не було злості. Була цікавість. І та сама нестерпна зверхність.

— А що? Правда колеться? — вимовила вона, зібравши всю свою зухвалість.

Він усміхнувся. Не єхидно, цього разу. Щось на зразок поваги.

— Можливо. Але знаєш що? Набагато цікавіше бути ідіотом з власною думкою, ніж однією з натовпу розумниць, що бояться власної тіні. І ще одне. — Він випрямився, давши їй пройти. — Завтра вранці маршрутка знову може зламатися. А я, як і сьогодні, буду їхати повз о сьомій сорок п'ять. Подумай.

Він повернувся і пішов геть, залишивши її стояти на порозі. За ним, з боку парковки, почувся тихий гудий звук заведеного двигуна.

Лілія вийшла на вулицю. Вечірнє повітря було прохолодним. Вона йшла до зупинки, тримаючись за ремінь рюкзака, а в голові, навіть проти її волі, крутилася одна думка. Він не просто підвіз її. Він зробив перший хід у грі, правила якої вона ще не розуміла. А найгірше було те, що незважаючи на всю свою зневагу, на всю прикрість цього дня, вона вже думала про завтрашні сім сорок п'ять. І ненавиділа себе за це.