Розділ 1

Минуло 5 років

Лілія прокинулась сьогодні занадто рано — звісно, тому що сьогодні 1 вересня, десятий клас, святкова лінійка.

У час, коли ще всі сплять, Лілія уже зайнялась гімнастикою, помилась, одягнула шкільну форму та поснідала.

Взяла ранець і зайшла до ближчої маршрутки до школи.

Сіла Лілія на пасажирське сидіння біля вікна, поруч зі старенькою бабусею.

Коли вона їхала, десь за пів дороги до школи через вікно побачила дуже знайому машину — машину Крістіана. Як завжди, він був на своїй Tesla.

У той момент, коли вона дивилася на нього, він повернув голову в її сторону та подивився їй у вічі. Посміхнувся своєю єхидною посмішкою.

«Знову цей багатий ідіот», — подумала Лілія.

Придивившись, вона побачила друзів Крістіана на їхніх машинах: у Кевіна був Audi, у Яна — BMW, а у Ендрю — Rolls-Royce.
Лілія відвела погляд і звернула увагу на маршрутку.

Маршрутка, гуркотіючи двигуном, який щось дедалі менше нагадував справжній двигун, а більше – валку бляшанку з гвинтами, раптом судорожно підріснула. Ще одне підріснення, і вона остаточно застигла на півдорозі до школи, випустивши з-під капота клубок сизого, образливого диму.

«От чудово», – проворкотіла Лілія, нервово стиснувши ремінь свого рюкзака. Навколо загули інші пасажири, водій уже телефонував комусь, вибачаючись. Світлофор зелінів, потім червонів, а вони так і стояли.

За вікном злегка пригальмувала знайома Tesla. Вона проїхала повз, здавалося, але потім плавно здала назад і зупинилася рівно навпроти її вікна. Скло зісунулося беззвучно.

– Проблеми, гадючко? – почувся голос Крістіана. Він не кричав, говорив спокійно, але ці слова чітко пройшли крізь шум вулиці. Він знову посміхався тою своєю посмішкою, де за звичайною ввічливістю ховалася ціла всесвітня зверхність.

– Нічого, що не можна було б вирішити без твоєї допомоги, – відсікла Лілія, намагаючись не дивитися на нього.

– Бачу, бачу. Твоя повітряна карета чекатиме ще хвилин сорок, мінімум. А лінійка починається через двадцять. Запізнишся на першу ж лінійку в старшій школі. Героїчно.

Вона мовчала, цвяхами впиваючись поглядом у спинку крісла попереду. Зазвучали клацання дверей. Його друзі на своїх блискучих машинах, ніби кортеж, вишикувалися позаду.

– Пропозиція залишається в силі. Одноразово, безкоштовно та без зобов’язань, – він говорив, ніби пропонував угоду, від якої тільки дурень може відмовитись.

– Я краще пішки.

– У шкільних туфлях на підборах? Дуже сумнівно.

Водій маршрутки оголосив, що зараз приїде інший автобус, але через півгодини. Півгодини. Лілія стиснула зуби. Вона уявила, як заходить у спортзал, де вже йде лінійка, і всі обертаються, а класний керівник киває їй з доріканням. Вона уявила його пихатий погляд, якби вона таки пішла пішки.

Це була не капітуляція. Це був тактичний маневр. Лише так вона собі це пояснила.

Різко підвівшись, вона вийшла з маршрутки, не глянувши на сумну бабусю. Повітря біля Tesla пахло дорогим шкіряним салоном і легким ароматом його парфумів – щось деревне, холодне.

– Сідай. Якщо, звичайно, не боїшся, – сказав Крістіан, коли вона взялась за ручку дверей.

– Боятися потрібно твоєї поведінки за кермом, – буркнула вона, залазивши на пасажирське сидіння.

Двері зачинилися з тихим шиком, відрізавши зовнішній світ. Він плавно рушив, ввічливо давши їй час пристебнутися.

– Знаєш, – почав він, коли вони поїхали, обганяючи маршрутку, що вже назавжди вписалася в пейзаж, – ти могла б хоча б подякувати. За порятунок від ганебного запізнення.

– Ти мене не рятував. Ти скористався ситуацією, щоб ще раз продемонструвати свою зверхність, – сказала Лілія, дивлячись у вікно. На її вулиці промайнув плакат з кішкою, який вона щоранку бачила з маршрутки.

Він тихо засміявся.

– Зверхність? Це ти сидиш у моїй машині з таким виглядом, ніби я везе тебе на страту. Проста людяність, більше нічого.

– У тебе, Крістіан, стільки ж людяності, скільки в цій Tesla нафти. Нуль.

Він замовк на кілька секунд, його пальці легенько постукували по керму. Потім він кинув на неї швидкий, вимірювальний погляд.

– Гаразд, гадючко. Приїхали. Виходь, поки я не змінив думку та не відвіз тебе назад до тієї маршрутки.

Машина зупинилася біля тротуару, за кілька десятків метрів від шкільних воріт, де вже кипіло життя. Лілія мовчки розстебнула ремінь.

– Дякую за підвезення, – вимовила вона через силу, натискаючи на кнопку дверей.

– Будь ласка, – відповів він, і в його голосі знову заграла та ж єхидна нотка. – І, Ліліє? Радий, що ти нарешті знайшла в собі мужність визнати, що іноді ти потребуєш допомоги. Навіть від «багатого ідіота».

Він сказав це так тихо, що вона ледь почула, але слова влучили точно в ціль. Вона вийшла, грюкнувши дверима не так сильно, як хотілося, але достатньо виразно. Tesla миттєво зникла в потоку машин, щоб приєднатися до своїх блискучих товаришів. Лілія попрямувала до школи, відчуваючи, як її щоки палають не від ранкового сонця, а від прикрості. Ворог завжди знайде спосіб заглянути тобі в душу. Найгірше, що іноді він бачить там дещо справжнє.