Пролог

Сонячне проміння безжально било в асфальт шкільного подвір'я, від якого віяло навіть вересневим теплом. П'яті класи, збуджені та незграбні, стояли на загальній лінійці, намагаючись втримати хоч видимість уваги. Серед них виділялася Лілія — не зростом чи одягом, у її поношеній формі не було нічого особливого, а двома густими каштановими косами. Вони, пишно укладені матір'ю зранку, лежали на її плечах, немов доказ турботи та краси в світі, де так бракувало і того, і іншого. Ці коси були її маленьким, особистим щитом.

Крістіан Волков стояв неподалік з групою таких же розпещених хлопців. Його погляд, блакитний та холодний, блукав по подвір'ю, шукаючи розваги. Втомившись від нудної промови директорки, він спинив його на Лілії. На її спокійній, зосередженій постаті. На тих косаx, які вона так безтурботно поклала на плечі. Щось мільйонний раз скривилося всередині нього — почуття легкої зневаги до цієї тихої дівчинки з дешевою сумкою та водночас дратівлива цікавість. Що вона собі уявляє? Що вона особлива через це волосся? Бажання вдарити, порушити цю тишу, було раптовим і нестримним, як завжди, коли щось нагадувало йому про межі його влади.

Він непомітно вийшов з лави. Великі шкільні ножиці, «забуті» на столі в кабінеті праці, вже холодніли у його кишені. Його рухи були швидкими та впевненими. Він підійшов ззаду, коли всі дивилися на сцену. Один різкий рух — і важка маса волосся, перерізана під самим коренем, беззвучно відірвалася від голови. Дві темні пасма впали на асфальт.

Лілія завмерла. Спершу вона не зрозуміла, що сталося, відчувши лише легкий поштовх і незвичну легкість біля шиї. Потім погляд упав на асфальт. Світ навколо неї застиг, звуки зникли. У її вухах дзвеніла тиша, розірвана лише хрипким, самовдоволеним смішком Крістіана, який уже відходив, кидаючи ножиці біля ніг вчительки.

Вона не обернулася відразу. Спочатку вона просто дивилася на обрізані коси, що лежали на сірому, непривітному бетоні. Це було схоже на сон, поганий і несправжній. Потім повільним, майже механічним рухом вона нахилилася й підняла їх. Волосся було теплим і шовковистим у долонях, але воно вже не було частиною її. Це була просто річ. Знищена річ.

Лише тоді вона підвела очі. Крістіан стояв у кілька кроків, оточений своїм почотом. Його блакитні очі зустрілися з її темними. У них не було ні вини, ні сорому. Лише холодна цікавість, змішана з тріумфом, наче він провів невеликий експеримент і отримав цікавий результат. Він сказав щось тихо, і хлопці знову зареготали. Слова «жебрачка», «стрижка» дійшли до неї крізь шум у вухах.

Лілія не заплакала. Сльози, гострі й колючі, підступили до горла, але вона їх задушила. Щось холодне і тверде, наче камінь, утворилося всередині, на місці болю. Вона стиснула обрізане волосся так сильно, що нігті впилися в долоні. Її погляд не відривався від Крістіана, від цієї впевненої посмішки, від дорогого годинника на його руці, від усієї його бездоганної, багатої, жорстокої впевненості.

У цю мить, під дощовиком смішків і шепоту, народилася ненависть. Не дитяча образа, а глибока, осмислена ненависть. Вона заповнила кожну клітину Лілії, стала чіткою та яскравою, як полум'я. Вона ненавиділа не лише його, а й усе, що він символізував: безкарність, куплену грошима, зневагу до чужих кордонів, це холодне переконання у власній перевазі.

Крістіан, отримавши свою порцію уваги та розваги, вже відвернувся. Інцидент для нього був закритий. Він навіть не подумав про наслідки — вони ніколи його не торкалися. Для нього це був лише миттєвий спалах інтересу в нудному осінньому ранку.

Лілія ж стояла мовчки, стискаючи в руках уламки своєї колишньої гордості. Вона ще не знала, що найсильніші почуття часто ховаються під масками своїх протилежностей. Що така концентрована, споживаюча увага, яку вона відчувала до нього, вже сама по собі була зв'язком. Що ненависть може живити душу роками, аж поки не виснажить її настільки, що там з'явиться місце для чогось іншого. Ще більш небезпечного.

Але поки що це знання лежало далеко попереду. Зараз був лише холодок осіннього сонця, гіркий присмак приниження в роті й тиха, непохитна клятва, яку вона дала сама собі, дивлячись на його спину. Клятва ненавидіти. Завжди.

І це почуття здавалося таким вічним, таким незмінним, як сама школа, перед якою вони стояли.