Розділ третій

День минув швидко; ледве дочекавшись вечора, я одразу поїхав додому. Перебування в офісі тисло на мене і викликало роздратування. На моє здивування, біля сусіднього будинку вже не було напису, який я бачив зранку. Його хтось дбайливо змив, не залишивши жодного сліду. Це було добре, бо ті кляті очі вже починали мене дратувати. Я замкнув автівку і рушив додому, звично поглянувши на рідні вікна – там вже світилося, тож оселя просто випромінювала дух затишку і тепла.

Я зайшов до ліфту і натиснув кнопку шостого поверху. Двері зачинились і невидима сила почала піднімати мене вгору, разом із металевою кабіною. «Десь так відлітала до неба і душа Анжеліки» – подумав я, на мить уявивши, як людська душа устрімлюється до неба, в той час як бренне тіло летить до землі. Кажуть, що саме там знаходиться рай, і усі безгрішні душі після розставання з оболонкою почуваються втішливо і щасливо. Розмірковування на теологічну тематику мимоволі примусило мене звести голову, так ніби я теж міг побачити небо, і рай, і душі усіх померлих. Але з кабіни ліфту я того не побачив, натомість уздрів на стелі, просто на сяючих плафонах ліхтарів пару очей, що холодно і сердито дивилися згори на мене. Від того я здригнувся, втягнув голову у плечі і важко ковтнув повітря: я був у грі, і гра була просто наді мною.

Мені враз стало страшно. Очі споглядали мене, ніби прохромлювали наскрізь, а їхня присутність саме у цьому місці не турбувала – лякала мене. Ніби то сам Господь дивився на мене – засуджуючи за зраду. Як? Чому? Коли? Хто це зробив? Питань було багато, але ж відповіді – жодної.

Я мимоволі підняв руку і пальцем обережно торкнувся малюнка. На пучці залишився відбиток – якась дивна фарба, смоляна, липка, з дивним запахом. Я розтер те між пальцями і негайно вискочив із ліфта, ледве він розчинив свої двері. А тоді прожогом кинувся до квартири. Нині я уперше відчув, що гра із цікавої стає неприємною і дратівливою.

***

Наступного дня я відвідав управління і здав свої відбитки пальців. Проте одразу ж піти звідти не поталанило – Андрій Миколайович запросив мене до кабінету на розмову. Розмова наша була радше товариською, аніж діловою. Бо слідчий пригостив мене чаєм і печивом, з чого я зробив висновок, що він хоче здобути мою прихильність і викликати на відвертість. Або ж вже не розглядає мене як можливого підозрюваного.

Ви знаєте, Оресте Івановичу, – почав він, – я спочатку думав, що то дурниця. Ну оті соцмережі, ота група, гра, про яку ви мені вчора розповіли. Так, дійсно, зайшов на фейсбук, подивився, погортав, почитав. Справді, люди у щось грають і, судячи з коментарів, переживають надзвичайно сильні емоції. Але чи може це мати якесь відношення до смерті Тополь, мені було незрозуміло. Та потім я згадав, що під час огляду квартири загиблої на дверях ванної кімнати ми знайшли зображення очей. Саме таких, як і на тому сайті, чи то пак групі. – Слідчий раптом витягнув із теки фотографію і поклав її переді мною. – Як ви гадаєте, навіщо Тополь їх намалювала?

Я важко ковтнув повітря і здивовано закліпав очима, бо дивуватися дійсно було з чого. По-перше, Анжеліка не вміла малювати, тож навряд чи спромоглася б так досконало зобразити ті очі, передати усю гамму почуттів та емоцій. По-друге, коли я востаннє був у неї вдома, то жодного подібного малюнку не бачив, і то напевно. Тоді хто, коли і для чого те зобразив?

Я не маю відповіді, – щиро зізнався, уважно роздивляючись фото. – Анжеліка не вміла малювати. Це я точно знаю. Востаннє я був у неї у п’ятницю, і малюнку у ванній напевно не було. Отже, він з’явився згодом, на вихідних. А хто саме те малював, мені не відомо.

Покійна написала у своїх коментарях, що їй ця гра «по приколу». Досить безбарвна відповідь, вам не здається? Порівняно з іншими учасниками гри, які відчували геть сильніші емоції і не соромились у відповідях. Вас це не дивує?

Я знизав плечима, поклав фото на стіл і за мить відповів:

Можливо, усе залежить від емоційного стану гравців. Або ж рівень гри для усіх різний.

Можливо, – погодився слідчий.

Ми помовчали, аж раптом він додав:

Оресте Івановичу, а ви, виявляється, теж є учасником тієї групи?

Так. Мені надійшла СМСка позавчора і я залучився. Саме через те я і довідався, що Анжеліка теж є учасником групи.

Позавчора, кажете? – Він підозріло дивився на мене, ніби намагався почитати мої думки.

Замість відповіді, я мовчки дістав із кишені смартфон, відкрив месенджер, знайшов СМСку, яка пришла до мене мало не опівночі, і продемонстрував її слідчому.

Ось, дивіться самі.

А від кого СМСка?

Не знаю. Аватарка самі бачите яка. Профіль порожній. Але мене відправник, здається, знає.

Дивно… Дуже дивно… І що ви тепер – теж граєте?

Я невпевнено здвигнув плечима, даючи знаття, що й сам того не розумію. Або, принаймні, не маю на те певної відповіді. Власне, а що я міг йому розповісти? Про те, що дійсно граю? І що ці кляті малюнки переслідують мене скрізь – на стінах будинків, кузовах тролейбусів, дверях офісу, у ліфті? І окрім мене, їх ніхто не бачить? Та це ж одразу путівка у дурдом. Ще й ліцензію на практику приватного детектива заберуть. Назавжди. Ні, краще мовчати, бо мовчання і справді – золото.

***

Науковці стверджують, що у стані стресу чи небезпеки мозок людини починає працювати на повні обороти. І не лише мозок – потужний викид адреналіну у кров допомагає м’язам мобілізуватися, стати більш гнучкими, що, у свою чергу, допомагає їм витримувати більше навантаження. Тому, якщо на дитину падає щось вкрай важке, тендітна та слабосильна мати здатна прибрати цю небезпеку, навіть якщо за звичних умов на те геть не годна. А чоловік, за котрим женеться дикий вепр чи бійцівський собака, спроможний видертися на дерево чи застрибнути на високий паркан.