Розділ другий

Ту СМСку я отримав вночі, майже перед сном. Марина вже спала, а я блукав нетрями Інтернету, читаючи у смартфоні останні новини про події в Україні та світі. З невідомого номера на мій вайбер прийшло дивне повідомлення такого змісту: «Привіт, Оресте! Вибач, що турбую так пізно. Мені здалось, що тобі це може бути цікавим. Нова соціальна розвага – «Погляд». Вже сотні людей грають у цю гру. Переходь за посиланням і включайся у гру! Відчуй усю гамму відчуттів. Якщо сподобається – залучай друзів». Наприкінці СМСки стояло кілька веселих емодзі та посилання для переходу на сайт, а звертання по імені безсумнівно свідчило про те, що мене невідомий абонент знає напевно.

Зазвичай я ігнорую усі повідомлення та листи від сторонніх відправників, цілком справедливо побоюючись отримати якого підступного троянського коника. Проте здоровий глузд підказував, що людина, котра знає мене на ймення, навряд чи буде свідомо й зумисне надсилати мені вірус. Бо ж якщо знає як мене звуть, то напевно знає і те, чим саме я займаюсь по життю. Тобто розуміє, що я можу її вирахувати, знайти і покарати за завдану шкоду.

Було вже пізно і у мене злипались очі – від втоми та пережитих емоцій. Смерть Анжеліки виявилась для мене дошкульним ударом. Пристрасть – то справжня хвороба, якщо вона опановує людське тіло та розум, пускає метастази в усі клітинки чоловічого єства, вигнати ту болість із плоті вкрай важко. Адже вражена не лише плоть, а й сам дух, інвазована душа закоханої людини, інфіковано серце – таке слабке проти тілесних спокус та зваб. Вже останньої миті цікавість узяла гору, тож перш ніж заплющити очі я натиснув на посилання і перейшов на сайт, де і рекламувалась нова соціально-мережева розвага.

Там не було нічого аж такого особливого. Організатори пропонували долучитись до гри, яка тебе одночасно розважатиме і лякатиме, примусить замислитись над сенсом життя і відволіктись від життєвих проблем, якщо такі маєш. На аватарці було зображено пару людських очей, як ото малюють їх послідовники тібетських релігій. Проте очі були досить дивні – в них читалась ціла гама людських почуттів, справжня веселка найрізноманітніших емоцій: радість і сум, втіха і біль, надія і розчарування. Кому саме вдалося так майстерно зобразити людські очі, я не відав. Але чомусь одразу ж згадав великого Леонардо та його «Джоконду» із вічно загадковим поглядом, що вже не одне століття хвилює людей.

Заради цікавості я погортав стрічку учасників групи – різних за віком і статтю, проте переважно молодих. Що й не дивно, адже саме вони є головними споживачами усіляких соціальних розваг та ігрищ. Усі відгуки були на диво схвальні та сповненні щирого захоплення:

АннаМорінова# Ух ти!

ЮрійМостовий# Круто!

IvaPotemkin# Жесть!

АлександрМокиенко# Я навіть такого не чекав!

АлександрПелешко# Ой! Вчора мало не всрався!

ЮрийВ.# А я обісцявся, коли те побачив.

СвітланаПатра# Ми з подругою боялися йти додому.

ПавлоДерев`янко# А я взагалі у баби заночував.

VladislavSlyusarev# Я всю ніч не спав… Снилася всіляка хрінь!

Arnold# А я реготав. Так прикольно. Йдеш, а воно на тебе дивиться…

Перечитувати проти ночі усю довжелезну стрічку бомбезних коментів бажання не було. Проте їхня вербальна наповненість відверто підігріли мій інтерес до гри і я рішуче натиснув кнопку «Like», підтверджуючи свою участь у загальному захопленні. Відтепер я теж став учасником великої міжгалактичної розваги. Я був ніби посвячений у таємниче коло масонів, наче той, хто прийняв святе причастя з рук самого Христа і тим самим вступив до кола його учнів.

***

Вранці я швидко поснідав, поцілував дружину і рушив на роботу. Про вчорашнє не згадували, але було помітно, що Марина поводиться дещо спокійно і врівноважено. Чи то занадто багато виплакала, чи, може, втішилась зі смерті своєї суперниці і усе їй вибачила. В очах дружини я помітив дивний промінець надії, що потрактував так: відтепер все у нас буде добре, як і до того – спокуси зникли, родина не розпадеться. Де їй було знати, що міцності нашій родині насправді нічого не загрожувало, бо ж я не збирався йти із сім’ї, міняти Марину на Анжеліку, своє затишне родинне гніздечко на порожнє й холодне чуже кубельце, навіть попри те, що мене там шалено зігрівали.

Вже надворі, підходячи до своєї автівки та виймаючи з кишені ключі з пультом, я раптом мимоволі уповільнив крок. Просто навпроти мене, на стіні сусіднього будинку було намальовано пару очей. Я навіть рота роззявив від несподіванки, бо ж ладен був закластися – ще вчора увечері їх тут не було. Отже, вони з’явилися вночі, завдяки якимось місцевим неповнолітнім розбишакам, котрі полюбляють розписувати стіни із флакона-розпилювача. Добре хоч не обсценна лексика, а графіті. Очі були такі само, як і на інтернет-сторінці, яку я відвідав вночі. Проте з однією відмінністю: ліве око було заплющене, так ніби підморгувало мені, заохочуючи до гри. Я мимоволі усміхнувся, хмикнув про себе і рішуче сів у авто.