Розділ 9. ПІЗНАННЯ ТАЄМНИЦІ ДРЕВНІХ

Зустрічі з артефактом древніх мадам Віталіна очікувала з двоякими відчуттями. З однієї сторони жінку охоплювало блаженне хвилювання вже від однієї думки, що вона зможе на власні очі побачити те про що практично все людство навіть й гадки не має. Та з іншої князівська опричниця дуже побоювалася, що в найважливішу мить не зможе стримати себе в руках. Вже не залишалося й найменших сумнівів, що саме завдяки артефакту вдалося створити таку жахливу річ як «Зоряний буревій». Могутній наркотик який зруйнував життя і довів до клінічної коми найдорожчої для мадам Віталіни людини. І він цілком справедливо заслужив те щоб його спопелили в термоядерному вогні.

Однак тривоги жінки розвіялися як тільки-но вона переступила поріг печери де знаходилася чужинська річ. Артефакт древніх виглядав наскільки красивим і чаруючим, що вона очей від нього відірвати не могла. Ця загадкова річ наче манила до себе, спокусливо звала, ненав’язливо кликала. Опричниця ніби вві сні чула те що говорять поряд її товариші. Вона й сама щось відповідала їм, навіть здається сперечалася і щось доводила, хоча всі думки жінки були зайняті цим захоплюючим мерехтінням дивовижного мережива. Зрештою не в силі протистояти бажанню мадам Віталіна простягнула руку і ледь не торкнулася сяючого переплетіння. Коли між ним і її пальцями залишилися лічені міліметри артефакт спалахнув червоне-рубіновим світлом, і це все що тоді побачила жінка.

… Вона пливла в порожнечі, де панували непроглядний морок та беззвучна тиша. Очам тут не було за що зачепитися, а вухам хоч щось почути. Лише чорна темінь і абсолютне безмов’я, які бентежили свідомість своєю загрозливою невідомістю і викликали в душі відчуття холодної одинокості. Навіювали гнітюче враження, наче у цілому всесвіті більше нічого й нікого не існує, лише ця неозора порожнеча й вона, така безпорадна та самотня. Усвідомлення цього викликало в неї жагучий переляк, який нестримно розростався, владно оволодіваючи всіма її думками та емоціями.

Неспроможна вгамувати всеохоплюючий страх вона закричала. Панічно заволала з усіх сил які лише мала, хоча чомусь знала, що ні один звук так і не зірветься з її вуст. Жінка репетувала й репетувала до тих пір допоки не почула відгуки на свої благання про допомогу. Спершу він видавався схожим на тихе шелестіння опалого листя в осінньому лісі. Потім вже нагадував легенький посвист вітру посеред безкрайнього пшеничного лану. А вже незабаром в цих звуках можна було розрізнити окремі слова.

– Не бійся… Заспокойся… Все буде добре… Вір мені…

Жінка завмерла, адже почутий голос здався їй до болю знайомим. Вона так-сяк пригамувала свій страх і запитала перше-ліпше що спало їй на думку:

– Хто ти і де знаходжусь?

– Не бійся, вір мені і все буде гаразд.

Вона невдоволено хмикнула, адже чекала на якусь більш конкретнішу відповідь. Та після кількох ударів серця жінка зауважила як серед агатової пітьми тьмяно раптом заіскрився ледь помітний вогник. Маленька цятка серед неосяжної ночі, що ніби кликала, манила, запрошувала до себе в гості. І вона, зібравши останні залишки тверезого розуму, потяглася до цієї крихітної блискітки. Зціпивши зуби й напруживши всю волю, з чималими зусиллями, все ж спромоглася зупинила своє нескінчене падіння перетворивши його на керований політ в напрямку світла. Сама дорога до наміченої мети тривала неймовірно довго. Здавалося минула ціла вічність поки мерехтлива іскорка перетворилася на жовте кружало, яке нагадувало свіжоспечену паляницю хліба, а вже потім врешті-решт стало величезною яскравою зіркою.

Не зменшуючи швидкості вона пірнула в гаряче світило ніскільки не переймаючись тим, що може спопелитися в цім розпеченім космічнім горнилі. Цього ж звісно не трапилося. Зірка прийняла її в своє лоно з любов’ю та турботою рідної матері. Дбайливо огорнула серпантином ніжності і ласки, владно прогнала  панічні страхи й відчуття самотності, щедро наповнила серце радістю та задоволенням. Жінка від цього зоряного дару затріпотіла мов пелюстки квітки під подихом ранкового вітерця, хвилі насолоди пестливими хвилями прокотилися її тілом, в душі запалав вогонь не пізнаного раніше казкового блаженства…

…Вона була в своїй дитячій кімнаті. Жінка й гадки не мала як тут опинилася і що все це означає. Однак все навкруги було напрочуд реалістичним та достовірним. Ось її ліжечко акуратно застелене, з подушкою у вигляді великого, жовто-гарячого соняха. Поряд маленький столик де непорушно завмерла улюблена іграшка, пухнаста кібернетична мавпочка. Напроти таке саме ліжечко молодшої сестрички. Тільки на ньому подушка у формі квітки-ромашки, і на столику іграшка – руда білочка. Саме так як було в роки її далекого дитинства.

Зі звуком пташиного переспіву двері у спальню відчинилися і на порозі з’явилася вона, її сестра Матильда. Дівчаті на вигляд не більше п’яти, кругле поцятковане ластовинням обличчя, круглі яскраво-карі оченята, з десяток тонких кісок заплетених на голові. З незворушним виглядом сестра всідається на своє ліжечко і лукаво зиркнувши на неї весело промовляє:

– Привіт Ліно! Як ся маєш?

– Привіт Тілі! Де ми і що все це означає?

– Це нелегко пояснити ось так відразу.

– А ти спробуй.

– Якщо коротко ми в своєрідній матриці. Чесно кажучи я не зовсім розумію що це таке. Знаю лишень, що це технологія древніх. Я потрапила сюди після того як спробувала «Зоряний буревій», ти коли намагалася торкнутися артефакту в підводній печері.

– Значить ми назавше застрягли тут, – приречено зітхнула жінка.