Розділ 8. АРТЕФАКТ ДРЕВНІХ

Спостерігати за тим як сотні дослідницьких зондів щось шукають на поверхні і в океанських глибинах Синевиру доволі швидко набридло капітану Канарису. Чоловік мало що петрав у морській живності і гідрології, тож вся відкрита інформація котру перехоплювала «Пенелопа» для нього практично нічого не значила. Більш цікавішими видавалися закодовані дані та бортовому комп’ютеру так і не вдавалося їх розшифрувати.

Залишивши цю безнадійну справу Константінос вирішив продовжити знайомство і спілкування з бербером. Несподівано виявилося що той непогано грає в преферанс. Канарис, що теж полюбляв цю картярську гру, запропонував гостеві розкинути кілька партій. Мурат, що теж нудився від бездіяльності, з радістю прийняв цю пропозицію. Незабаром в кают-компанії розпочалося емоційне змагання двох інтелектів і звичайної вдачі що тривало від ранку до вечора з короткочасною перервою на обід.

Результат був майже нічийний і лише за останні три гри Константіносу вдалося вирватися в лідери. І саме тоді надійшов виклик від мадам Віталіни. Увімкнувши зв'язок чоловік у віртуальному полі зору побачив начальницю, котра без будь-яких пояснень наказала брати бербера і негайно летіти на «Мушкетон», а там виконувати всі розпорядження офіцера Сушон.

З сумом відклавши карти Канарис промовив до дещо спантеличеного партнера:

– Полетіли. Нас чекають на крейсері.

На «Мушкетоні» двох чоловіків навіть не випустили зі шлюзового відсіку. Молодий мічман провів їх до іншого відчиненого люка через який вони потрапили до десантного катера. Тут окрім двох пілотів знаходилися ще четверо чоловіків у мундирах військово-космічного флоту республіки і три жінки у формі екіпажу дослідницького судна «Флора». Як тільки-но Константінос і Мурат зайняли свої місця катер відчалив від борту крейсера і зійшовши з орбіти прудко занурився в атмосферу Синевиру.

Спуск на планету тривав недовго і коли він закінчився виявилося, що катер зависнув над плавучою платформою, що похитувалася на морських хвилях. Всі пасажири швидко перейшли на це суденце і катер яким вони дісталися на планету швидко шугонув в небо. На палубі платформи їх зустрічала мадам Віталіна і капітан Барнабі. Обоє були чимось неабияк схвильованими, однак намагалися не подавати вигляду. Запросивши прибулих в просторий салон, що знаходився в надбудові платформи вони розпочали своєрідну нараду.

– Коротко для чого вас сюди викликали й чого ми від вас очікуємо, – владним тоном промовив командир крейсера. – Ми виявили об’єкт, який ймовірно має системи захисту і самознищення берберської конструкції і виробництва. Ваше завдання нейтралізувати ці системи. Головна проблема – об’єкт знаходиться на океанському дні. Є якісь конкретні запитання?

– Є хоч якась інформація, які саме системи там встановлені? – подав голос один з чоловіків в мундирі флотського офіцера.

– На жаль ні. Хоча саме для цього ми й запросили сюди ось цього чоловіка.

Барнабі перевів погляд на бербера і той зрозумів, що мова йде саме про нього і саме йому потрібно відповідати на це запитання.

– На жаль я теж не можу ось так відразу вам відповісти. У Конфедерації є чимало всіляких хитромудрих пасток. Можливо на місці мені б вдалося вияснити яка саме система охороняє цей об’єкт.

– Немає проблем, – нетерпляче мадам Віталіна. – Підбирайте собі скафандр і гайда на океанське дно.

Барнабі несхвально зиркнув в сторону жінки та заперечувати не став. Зате в розмову раптом втрутився Константінос:

– А мені можна туди? Я все таки теж офіцер флоту, хоч зараз у відставці.

Мадам Віталіна згідливо кивнула головою, а Барнабі лише приречено махнув рукою. Задоволений тим що вдасться хоч якось змінити обстановку Канаріс швидко шмигнув в люк батискафа. Незабаром вони вже були на океанському дні. Тут довелося одягнути скафандри і залишити затишну субмарину. Попереду було поверхня заросла густим мохом у яку плигали один за одним члени цієї дивовижної експедиції.

Ще під час спуску їх проінструктували на що очікувати, тому маскувальне поле Константінос проминув без будь-якого здивування. Перехід до входу в тунель теж пройшов без якихось пригод. А от всередину його не пустили. Туди увійшов тільки бербер в супроводі чотирьох військових з крейсера, котрі як виявилися були саперами, та шістьма транспортними дронами завантаженими різноманітним обладнанням. Зовні залишилися, окрім Канаріса, сама мадам Віталіна, Барчук, і ще один чоловік який чомусь приховував своє обличчя. Не інакше як хтось з високого флотського цабе, подумалося капітану.

Константінос підняв голову догори і в світлі прожектора свого скафандра відразу збагнув чому вони прямували таким звивистим шляхом, а не відразу спустилися з морської поверхні прямо сюди. Стіни ущелини на висоті кілька десятків метрів зверху сполучалися утворюючи своєрідну подовгасту печеру. Вийшов такий собі підводний тунель. Чоловік знічев’я спробував було вияснити куди він веде, та незабаром наштовхнувся на тупик і був змушений повернутися назад. Тут він перейшовши в стан нульової плавучості завмер в очікуванні подальших розвиток подій.  

Минали секунди, хвилини, здавалося навіть години… Канарис просто втратив лік часу. Він терпляче ждав на те що має трапитися дальше. І хоча всі канали зв’язку у нього були відкриті однак в ефір залишався глухим. Мимоволі у чоловіка закралося враження, що він потрапив у якийсь гробниці, склепіння що було віддане мертвим та потойбічним силам. І коли ретельно нашорошити вуха то здавалося можна було навіть почути їхні голоси, незрозумілі звуки, тихе перешіптування, моторошне бурмотіння, загадкове зітхання…