Розділ 6. ДВІ ВАЖЛИВІ ЗУСТРІЧІ

Наче завчасно змовившись капітан Канарис з Скорпеною категорично розкритикували план Барчук проникнути в лави підпільників, який вона виклала перед ними зранку наступного дня. Константінос заявив що на його думку ризик від такої справи значно перевищує можливі досягнення. Барбара підтримала свого товариша, справедливо зауваживши, що Роксолана вже й так неабияк «засвітилася» серед місцевих спецслужб своїми відчайдушними вчинками.

Найманка «Чугайстра» уважно вислухала міркування своїх підлеглих та від нічного задуму не відмовилася, хоча в глибині душі погоджувалася з тим, що у ньому значно більше безумного авантюризму чим тверезого розрахунку. Однак мучитися бездіяльністю на траулері їй зовсім не хотілося. Бурхлива натура жінки потребувала активних дій і вона вирішила все ж спробувати здійснити цю шалену ідею. Зрештою небезпека була не такою вже й великою. Політичні пертурбації в королівстві проходили так швидко, що в цій чехарді змін запам’ятало її вже не так і багато людей. Що стосувалося операції по нейтралізації самозваного узурпатора, то мадам Віталіна запевнила, що її вірусні програми серйозно пошкодили базу даних королівського палацу, і займатися втрачених записів камер спостережень зараз було нікому. Це давало шанс Барчук все ж поновити зв’язки з тими заколотниками, які нещодавно керували Народною Гвардією і ополченням.

Григор, котрий після ночі бурхливої пристрасті все ніяк не міг відіспатися і коли Роксолана розбудила його ніяк не міг втямити що від нього хочуть. Спантеличено розглядаючи машинне відділення «РТ-239» чоловік раз-у-раз розгублено зиркав  сторону жінка.

– Прокидайся соня, – всміхнулася жінка, – час вставити і братися до справ.

– Де я Роксі, і про які справи ти говориш? – здивовано запитав Григор.

– Овва, невже все вилетіло з голови після моїх палких поцілунків і гарячих обіймів. Ти на борту яхти моїх друзів, ховаєшся від переслідувачів. А обіцяв ти мені влаштувати зустріч з людьми, у котрих я можливо знайду достойну роботу.

– Ах так, вибач геть забув про це, – винуватим тоном промовив чоловік. – Та як я зійду на берег коли мене в місті розшукують?

– Нічого, ми тебе зараз загримуємо так що тебе найближчі друзі не впізнають.

Барчук знала, що каже. Оселившись в столиці королівства вона за наказом опричниці обладнала в місті кілька потаємних сховок з корисними речами. Частину цього прихованого спорядження жінка перенесла на корабель. З-поміж всього іншого там були й інструменти та препарати для гримування. Саме їх Роксолана й збиралася використати зараз на Григору. Кілька ін’єкцій суттєво змінили обриси обличчя чоловіка, контактні лінзи і парик перетворили його на сіроокого шатена, а пишні борода та вуса візуально зістарили його років на десять.

Переконавшись через систему безпеки, що занедбаний пірс абсолютно порожній, непримітна парочка залишила траулер і вирушила в місто. Обоє знали порт як свої п’ять пальців тож за годину часу блукання у лабіринті пакгаузів і складських ангарів вони безперешкодно потрапили в ту частину столиці, яку неофіційно називали «рибальськими нетрями». Саме тут за запевненнями Григора й переховувалися ті люди які були потрібні Роксолані.

Зупинившись біля будинку, вапнякові стіни якого були поколупані численними віспинами, чоловік впевнено відчинив скрипучі двері й рішуче пірнув в непроглядну темряву його входу. Барчук не залишалося нічого іншого як прослідувати за своїм супутником, хоча вона знаходилася в повній бойовій готовності і була готова в будь-який момент поцілити у ворога зі свого імпульсного пістолета. На щастя обійшлося без цього, адже навпомацки проплентавшись метрів з десять Григор постукав у ще одні двері.

– Відчинено, заходьте, – почувся до болю знайоми жінці голос.

Чоловік штовхнув двері котрі нечутно ковзнули в сторону й парочка увійшла приміщення, ледь освітлене тьмяно лампочкою що сиротливе миготіла під стелею. Правда Барчук могла обійтися і без цієї дещиці світла, адже навігаційна-прицільна система її імпланта давали на віртуальне поле зору прекрасну картину всього навколишнього простору. А такий допотопний спосіб господаря приховувати щось від гостей міг викликати лише іронічну насмішку.

Кімната в яку потрапили Григор та Роксолана нагадувала занедбаний склад і була захаращена якимось ящиками та коробками. За одним з таких пластикових контейнерів ховався чоловік з лазерним карабіном в руках. Одного погляду кинутого на нього вистачило щоб впізнати Макс Дюваль, офіцер служби безпеки клану Північної Гавані, котрий нещодавно допитував її з використанням «сироватки правди». Барчук аж руки засвербіли від бажання пристрілити цього поганця. Вона якось не сподівалася ще хоч раз з ним зустрітися.

– Контрольне гасло? – грізно прошипів Дюваль і відразу ж додав. – Хто такі і як сюди потрапили?

– Звідки мені знати, яке зараз контрольне гасло, – щиро здивувався Григор. – До вбивства віконта Джузеппе у нас було «Північний бриз завіє опівночі». Я Григор Пурнало з підрозділу «Акулячий Плавник». Про це місце зустрічі дізнався від товаришів по зброї з якими сидів у в’язниці. Як тільки вдалося втекти, так відразу ж прийшов сюди по допомогу.  

– А вранці настане безвітря, – відповів чоловік і неспішно вийшов зі свого укриття. – Бачу ти не один прийшов за допомогою, а з супутницею.

Впізнавши Барчук Дюваль миттєво навів на неї зброю, та жінка тихим голосом спокійно попередила:

– Пане Дюваль, я б не радила вам робити надто різких кроків. Ви ж знаєте, що я колишня космодесантниця, тому володію відмінною реакцією. Якщо мені ще щось не сподобається у вашій поведінці, то повірте на слово, справлюся з вами навіть голими руками. Тому будьте розважливими і давайте просто спокійно поговоримо.