4 розділ

     Повітря все холоднішало, даючи котам зрозуміти, що це гололист. Трійко вояків сиділи біля тунелю, який весь обріс папороттю. Небо забарвлювалося в молочний колір, а у далині піднімалося сонце, кидаючи холодні проміні на промерзлу землю. З неба поодинці летіли невеликі білі сніжинки. З ясел витоптали троє кошенят. Їхні очі поширилися від цікавості. Ясенко відстрибнув коли на нього впала крижана сніжинка. Це був перший сніг який вони побачили за свої 6 повень! Провідниця потихеньку піднялася від тіла. Було дивно бачити її одною, бо завжди зранку кішку чекав Лісостриб. Вона махнула хвостом котам біля виходу, щоб ті закінчували чатування. Вони піднялися. Ластівкокрила подивилася на провідницю, а тоді на тіло свого батька. Її очі засльозилися. Вона вперлась в хутро подруги та почала ревіти. Рудошуб поспіхом лизнув її плече та подибав до кубла медикота. Коли той пройшов крізь ялівцевий тунель, кіт опинився на затишній зеленій галявині. В куті були викопані ямки, а в них посортовані відповідні лікувальні трави. По середині росло дерево з великим дуплом, де собі облаштувала гніздечко медикішка. Вона підняла голову коли рудий кіт зайшов до її кубла.

- Вітаю, Рудошубе. З чимось допомогти? - лагідно нявкнула кицька.

- Привіт, Мідношерсто. Так, будь ласка. У Ластівкокрилої... Вона дуже засмучена через батька...

     Кішка зістрибнула з гнізда. Вона дістала з хутра куски моху та пір'я. Плямиста киця кивнула коту та дістала голівку мака. Мідношерста обережно поклала її та нявкнула. 

- Приведи Ластівкокрилу. - мовила та, а потім дістала більше моху й намостила на одне з гніздечок. Рудошуб смикнув вухами на знак подяки й побрів на галявину. Мишевушка лагідно вилизувала біле хутро Ластівкокрилої, поки та скиглила та ревіла. Рудий кіт обережно підійшов до них. Біла кицька поглянула на нього, але коли він нахилився, щоб її підвести, вона притулилася до нього. Кіт зітхнув і повів кішку потихеньку до кубла медикотів. Коли вони зайшли, до них зразу підійшла Мідношерста. Вона допомогла покласти білу воячку. Рудошуб вже розвернувся, щоб уйти, але медикішка почала: 

- Ти залишишся. Я не хочу, щоб вона була одна. - нявкнула плямиста кицька. Рудий вояк зітхнув та ліг поруч з подругою. 

- Гаразд.

                                                                           ***

    Рудошуб опинився десь посеред гір. Він оглянувся, а тоді розчув голоси незнайомих котів. Вояк побрів за звуком хоч і не знав, що там, та це безпечно чи ні. Коли кіт вийшов на камінь, щоб бачити все з висоти, його зустріло величезне блакитне озеро. А коло нього десятки котів! Але вони були не звичайні, у когось величезні м'язиті крила, у когось риб'ячий хвіст, хтось навіть вогнем дихав, але звичайних котів не було. І старі, і малі були такими. А по середині стояв гігантський камінь, а на ньому чорно-білий м'язистий кіт з пошрамованими крилами. Коли той підняв крила, із за обрію вийшло сонце, але не звичайне, а забарвлене у рудий колір. Навколо нього утворилися дві хмари. Одна схожа на мишу, інша на ластівку.

- Руде сонце допоможе котам побороти ворога, ластівка відведе їх у безпечне місце, а миша попередить, але втратить життя. - промовив кіт. Його гордий голос розлетівся галявиною. Рудошуб роззявив рота, щоб запитати, але все почало блякнути. Рудий вояк захотів крикнути, але не зміг. Все захопила пітьма. Навпроти нього з'явився кривавий промінь, він засяяв туди, де стояв кремезний чорний кіт, а під його лапами тіло якоїсь до болю знайомої кішки, але колір її хутра неможливо було зрозуміти через кров. Раптом все зникло і Рудошуб опинився в затишному кублі медикиці. Біля нього крутилася й посапувала Ластівкокрила. Вона різко підняла голову й ковтнула. Її погляд зупинився на рудому воякові. Кицька притулилася до нього та замуркотіла. 

- У мене був кошмар... - простогнала біла кішка. Її тендітні лапи лежали на Рудошубових. Кіт ковтнув. Йому було якось незручно, але діло було не в їхній позі. Щось у середині дало йому тепло. Відчуття було не знайомим, зовсім. Та коли він згадав про сон, в його тіло ніби вчепилися крижані пазурі - гострі та безжальні, готові забрати найдорожчих з життя.

- В мене також. Але все починалося не так вже й погано. - нявкнув рудий.

- Там якісь ще коти дивні були. І озеро. І... Щось схоже на прородство... - промурмотіла воячка.

- Так. Також... - кіт зупинився, коли кішка притулилася до нього. Він здригнувся, але не від страху чи холоду, йому було навіть приємно.

-  Ти чого? - трохи боязко запитала Ластівкокрила. Рудошуб відчув сором. 

- Та щось схоже... Зголоднів... 

- А... Я теж. - кішка піднялась і як ні в чому не бувало подалась надвір. 

    Сонячні проміні лили з неба. Коли коти вилізли з кубла медикішки, їх одразу зустріла Мишевушка.

- Гей! Соньки! - гукнула вона - Не хочете пополювати? 

- М... Давай! - відповів рудий вояк.

- Я не проти. - трохи прискіпливо поглянула на друга й тихо шикнула йому на вухо - Ти ж їсти хотів, чи не так? 

- Тільки перекушу і підемо.- Ластівкокрила схилила голову, дивно позираючи на нього. Рудий криво посміхнувся й повів друзів до кагату. Взявши невелику мишу, він сів, закликаючи зробити так всім. Кішки також взяли собі поживу й сіли. Було тихо, багато хто досі сумував за Листопадом. Але, хоч Листопад був батьком білої воячки, Яструбко, Таємничка та Ясенко не були схожими на нього, від слова зовсім. Хтось рудий, хтось темно-сірий з рудими плямами, а мала була просто темно-сірою.  Рудошуб на мить задумався, але із думок його вирвало шипіння Човгоступа - світло карого вояка. Ім'я своє він отримав чеез довгі лапи, через які він постійно човгає. Але така поведінка цього доброго, милосердного вояка, була дивна. Але, через мить, рудий зрозумів учому річ. У таборі кицюня.  Це було, практично, новонароджене кошеня. Всі навколо шипіли, але Папоротезора, одним помахом хвоста, закликала всіх до тиші. Її погляд не виглядав стурбованим чи питальним, радше, спокійним. Вона стала, випнувши груди.