Глава 15. Сцена 2.

Глава 15. Сцена 2.

Вони не стали однаковими й залишалися двома різними людьми зі своїми звичками. Вони просто навчилися з любов'ю залишати одне одному простір — зокрема й на дивані. Попри те, що Персик із цим регулярно й категорично не погоджувався.

Одного з наступних вечорів, коли Максим повернувся з офісу пізніше ніж звичайно, Марта чекала на нього на кухні.

На мармуровому острові стояли дві чашки з гарячим чаєм.

Максим, знімаючи піджак, помітив це відразу.

- Щось сталося, Марто?

- Ні, нічого.

- Ти заварила чай і навіть не попередила мене з порогу, що він охолоне за три хвилини. Це виглядає підозріло, — посміхнувся він, підходячи ближче.

- Я взагалі дуже серйозна й зібрана жінка.

- Я знаю тебе достатньо добре, щоб відчувати легкий сумнів щодо цього твердження.

Марта по-дитячому показала йому язика. Максим усміхнувся й сів на високий стілець навпроти.

- То про що розмова?

Марта трохи пом'ялася, крутячи теплу чашку в долонях, а її обличчя стало більш зосередженим.

- Нам треба спокійно поговорити про роботу, Максиме.

Погляд Максима миттєво став уважним.

- Добре. Я слухаю.

- Я не хочу, щоб наші стосунки створювали проблеми. Ні для мене, ні для тебе, ні для компанії.

Він мовчки, поважно кивнув.

- Я теж багато про це думав останніми днями.

Марта здивовано підняла очі.

- Справді?

- Марто, я керую величезним бізнесом, — пояснив він. — Я не можу вдавати, що наші стосунки ніяк не впливають на внутрішній клімат у колективі.

- Я не хочу, щоб хтось в офісі бодай на секунду подумав, ніби я отримую якісь професійні привілеї чи просування тільки тому, що...

Вона запнулася, не договоривши. Але Максиму й не потрібні були пояснення.

- Ти не отримуватимеш жодних особливих умов, — твердо мовив він.

Марта полегшено видихнула.

- Саме цього я й хочу.

- І більше того: я не оцінюватиму твою роботу самостійно, щоб це не ставило тебе в незручне становище перед колегами. Ми повністю перепідпорядкуємо твій напрямок, і твої результати оцінюватиме інший керівник департаменту.

Вона уважно, із вдячністю слухала його.

- Я не хочу, щоб ти почувалася залежною від мене, — додав Максим, накриваючи її руку своєю долонею. — Ні професійно, ні особисто.

Напруга, яка потай точила Марту весь день, остаточно розсіялася.

- А якщо люди все одно почнуть пліткувати поза очі?

- Люди пліткуватимуть у будь-якому разі, Марто. Це людська природа. Але ми не дамо їм жодного реального приводу сумніватися в твоїй високій кваліфікації.

- Ти правда все так детально продумав?

- Я — Максим Северин.

- А, ну так, вибач, — засміялася вона. — Забула, що ти навіть власні почуття, мабуть, спочатку структуруєш і заносиш у таблиці.

- Я, між іншим, пробував, — серйозно зізнався він.

- І як результати?

Максим переплів свої пальці з її пальцями.

- Таблиця не витримала навантаження й видала помилку.

Усмішка Марти стала неймовірно ніжною й теплою.

- Знаєш... я просто не хочу, щоб ти вирішував все за мене лише тому, що ти можеш це зробити.

- Не буду, обіцяю.

- І я не хочу бути просто «дівчиною генерального директора».

- Ти нею й не будеш.

- Я хочу залишатися Мартою Левицькою. Тією самою Мартою, яка іноді трохи запізнюється, губить ключі, сперечається з тобою через дрібниці і має кота з надмірно завищеною самооцінкою.

Максим дивився на неї з такою безмежною любов'ю, що в Марти перехопило подих.

- Тоді мені неймовірно пощастило, — мовив він.

- Це чому ж?

- Бо я закохався саме в таку Марту Левицьку.

Вона міцно стиснула його долоню.

- А я закохалася в тебе. Навіть попри твою маніакальну одержимість ідеально складеними рушниками.

- Це справді серйозне випробування для нашого майбутнього, — з удаваним сумом зітхнув він.

- Я знаю. Але я готова мужньо боротися з цим педантизмом.

Максим підніс її тонку кисть до своїх губ і ніжно поцілував пальці.

- Тоді домовилися, кохана.

- Домовилися.

Персик вибрав саме цю романтичну секунду, щоб спритно застрибнути на острів і безцеремонно запхати свою руду морду прямо між їхніми зчепленими руками.