Глава 15. Сцена 1.

Глава 15. Сцена 1.

Правило Марти №16

Якщо чоловік, у якого ви закохалися, дозволяє вам переставляти речі у своєму ідеальному пентхаусі, не поспішайте радіти. Можливо, він просто ще не помітив, що ви вже переставили половину.

За три тижні спільного, уже абсолютно офіційного життя під одним дахом Марта Левицька засвоїла кілька фундаментальних істин.

По-перше, Максим Северин умів варити каву так, що навіть сірий, дощовий ранок понеділка здавався не таким уже й безнадійним.

По-друге, він досі складав махрові рушники у ванній із математичною точністю й під лінійку, ніби від кута згину тканини безпосередньо залежав фінансовий стан його компанії.

І по-третє, кіт Персик остаточно й беззастережно вирішив, що цей пентхаус належить винятково йому. А Максим із Мартою — це просто затишний персонал, який оплачує комунальні послуги й вчасно купує елітний паштет.

- Персику, негайно злізь із мого ноутбука, — вимогливо мовила Марта, спираючись на підлокітник дивана.

Кіт, зручно вмостившись прямо на теплий корпус пристрою, повільно розплющив одне бурштинове око, подивився на неї з глибокою зневагою й заплющив його назад.

- Я серйозно, Персику.

Кіт важко зітхнув, випростав передню лапу й солодко поклав голову прямо на клавіатуру.

Марта повільно видихнула через ніс.

- Знаєш, іноді я думаю, що ти робиш це навмисно.

Кіт натиснув лапою кілька клавіш, і на екрані в робочому файлі з'явився довгий, безглуздий рядок із символів «кккккккккккшшшшш».

- Дивовижно, — констатувала дівчина. — Тепер у мене з'явився новий співавтор.

- Він має право на творчість, — озвався із кухні Максим.

Марта обернулася через спинку дивана.

- І ти туди ж? Ти взагалі на чиєму боці в цьому домі?

- На боці того, хто не залишає увімкнений ноутбук на м'якому дивані, знаючи характер нашого кота, — спокійно відповів Максим. Він підійшов ближче, тримаючи в руках дві чашки.

- Тобто ти знову на боці Персика?

- Він принаймні не сперечається зі мною щодо дрібниць.

- Бо він просто не вміє говорити! — обурилася Марта.

Максим відставив чашки на столик, легко схилився, забрав пухнастого бешкетника з ноутбука й пересадив його собі на руки. Персик миттєво притис вуха, заплющив очі й випустив густе, потужне муркотіння, розпливаючись по його грудях.

Марта із вдаваним невдоволенням подивилась на них.

- Неймовірно. Це просто кричуща несправедливість! Я його годую, прибираю його лоток, купую йому дорогі іграшки, а він щиро й віддано любить тебе.

Максим обережно почухав кота за вухом і злегка усміхнувся.

- Можливо, справа в моєму природному шармі й спокійному характері?

- А можливо, ти просто підкуповуєш його тишком-нишком додатковими подушечками зі смачною начинкою?

- Це називається чоловічою солідарністю й турботою.

- Це називається побутовою корупцією в особливо великих розмірах!

Максим схилився до неї й ніжно поцілував її у скроню, відпускаючи кота на килим.

- Не ревнуй, Марточко. В мене вистачить любові на вас обох.

- Я взагалі не ревную!

Персик, відчувши, що увага знову переключилася не на нього, спритно стрибнув на диван і з тріумфом випростався на великій подушці прямо між ними.

Максим із Мартою перезирнулися.

- Він нас просто тонко тролить, — прошепотіла вона.

- І в кого б це він міг навчитися такої поведінки? — примружився Максим.

- Не дивися на мене так!

- Як?

- Наче ти вже склав на мене письмову скаргу й збираєшся подати її до вищих інстанцій.

- Ще ні, — з вогником в очах мовив він. — Але я серйозно розглядаю таку можливість.

Марта тихо засміялася, перехилилася через пухнасту тушку кота й поцілувала довго, тепло й пристрасно Максима. Персик невдоволено поворухнув вухом і повернувся спиною.

Принаймні тепер у цьому пентхаусі були по-своєму щасливі й водночас чимось незадоволені всі троє.

Їхнє спільне життя ставало інакшим. Воно не нагадувало ідеальний рекламний ролик дорогого житлового комплексу, де усміхнені люди в білосніжних халатах спокійно п'ють каву на мармуровій кухні й ніколи не шукають під ліжком другий капчик.

Марта й далі могла забудькувато залишити порожню чашку на широкому підвіконні, телефон — на поличці у ванній, а список покупок — прикріпленим до холодильника, хоча купувати продукти того дня ніхто й не збирався.

Максим і далі міг педантично пересунути її чашку на п'ять сантиметрів праворуч, бо саме так вона не заважала відчиняти кухонну шафку.

Проте тепер вони не віддалялися через це й не закривалися в собі. Вони знаходили компроміси, бурчали й сварилися... обіймаючись.