Глава 14. Сцена 5.

Глава 14. Сцена 5.

Головна адміністраторка тримала в руках важку стопку кореспонденції й дивилася на Марту з неприхованою цікавістю.

- Усе в порядку, Марточко? — солодко запитала Ірина.

- Так.

- Максим Андрійович вас не сварив за затримку звіту?

- Ні.

- Додаткових завдань не давав?

- Ні.

Ірина задумливо, виразно кивнула.

- Дивно... Дуже дивно.

- Що саме дивно?

- Зазвичай після відвідин його кабінету наші співробітники виходять із таким виразом обличчя, ніби щойно захищали докторську дисертацію перед суворою комісією. А ви сяєте.

Марта пирснула, намагаючись зберегти серйозність.

- Можливо, вони просто не знають, як правильно з ним розмовляти.

- А ви, я дивлюся, чудово знаєте підхід до нього, — виразно підкреслила Ірина.

Марта миттєво перестала посміхатися, зробивши суворий вигляд.

Адміністраторка невинно поправила свої окуляри.

- Я нічого такого не мала на увазі!

- Ви дуже багато мали на увазі, Ірино.

- Це професійна деформація, Марточко. Я багато років працюю з людьми.

- Ви працюєте з документами.

- Документи, знаєте, не червоніють так красиво, коли їх хвалять.

Марта прикрила обличчя долонею.

- Благаю вас, Ірино...

- Мовчу-мовчу!

Адміністраторка попрямувала до кабінету директора, але через пару кроків зупинилася й щиро мовила:

- І, Марто?

- Так?

- Я насправді неймовірно рада, що у вас усе добре, - її голос пролунав дуже щиро.

- Дякую, Ірино, - відповіла Марта легко усміхаючись.

Адміністраторка кивнула й зникла за дверима кабінету.

Марта повернулася до свого робочого столу, сіла в крісло й нарешті відкрила потрібний файл. Тепер уже справді для роботи.

Бо, як це не дивно, світ не зупинився після того, як Максим Северин зізнався їй у коханні. Пошта продовжувала надходити, клієнти вимагали відповідей, звіти чекали на перевірку, Веня шукав привід для нових жартів, Аня вдавала, що займається справами, а Ірина бачила геть усе.

Це був звичайний робочий вівторок.

Тільки тепер, коли Марта піднімала очі від монітора й дивилася на зачинені двері в кінці коридору, вона точно знала: за ними сидить чоловік, який її любить.

І сьогодні ввечері вони підуть додому разом. Не тому, що їй немає куди йти, а тому, що вона сама цього хоче.

Марта легенько торкнулася срібного браслета з котячою лапкою на зап'ясті й ледь усміхнулася.

- Ой, Персику... — прошепотіла вона в порожнечу. — Здається, ми з тобою остаточно й безповоротно влипли.

Із сусіднього столу негайно долинув гучний шепіт Вені:

- Я все чув!

Марта підняла голову.

- Веню, працюй!

- Вже працюю!

Вона засміялася й повернулася до екрана. Так, цей вівторок точно обіцяв бути найдивовижнішим у її житті.