Глава 14. Сцена 4.

Глава 14. Сцена 4.

Близько одинадцятої ранку Марті знадобилося віднести на підпис документи до кабінету Максима. Перед дверима вона на секунду завагалася, відчуваючи, як прискорюється пульс, але опанувала себе, постукала й почула знайоме, низьке:

- Заходьте.

Вона відчинила двері й увійшла.

Максим сидів за своїм масивним столом, вивчаючи фінансовий звіт. Усе як завжди: ідеально зібраний, зосереджений, із суворим виразом обличчя й ручкою в руці.

Марта навіть відчула дивне полегшення. Нарешті хоч хтось у цій будівлі поводився природно й професійно!

- Документи за минулий квартал, — мовила вона, кладучи шкіряну теку на край столу.

- Дякую, Марто.

Він узяв теку, швидко переглянув першу сторінку, завірив підписом і кивнув.

- Усе чудово. Залиш, будь ласка.

Марта вже розвернулася до виходу, взявшись за ручку дверей, коли за спиною пролунало.

- Марто.

Вона обернулася.

Максим дивився на неї зовсім інакше, ніж кількома секундами раніше. Зник холодний діловий вираз, а в темно-сірих очах плескалася м'яка, стримана ніжність.

- Ти обідатимеш сьогодні зі мною?

Марта на мить завмерла.

- Що?

- Обід. Разом. Якщо в тебе, звісно, немає інших термінових планів.

- У мене є один дуже важливий план, — поважно мовила вона.

Він зацікавлено подивився на неї.

- Який саме?

- Дожити до кінця цього робочого дня й не стати головною героїнею офісних пліток.

Максим стримав швидку усмішку, відкинувшись на спинку крісла.

- І як твої успіхи?

- Катастрофічні. Повний провал.

- Тоді, можливо, спільний обід вже нічого кардинально не змінить?

- Ти просто недооцінюєш оперативність Вені та Ані.

- Я працюю з ними достатньо довго, щоб нікого не недооцінювати.

Марта не втрималася й тихо засміялася. Максим відклав ручку й склав руки в замок.

- То як щодо обіду?

Вона подивилася на нього й раптом з усією чіткістю збагнула: він справді запитує її думку. Не наказує, не вирішує за неї на правах керівника, не використовує свій статус. Він просто щиро хоче провести з нею час.

- Добре, — сказала вона. — Але за однієї умови: без жодних демонстративних жестів.

- Яких саме жестів?

- Не знаю... Квіти на рецепцію, замовлені оркестри, публічні оголошення по гучномовцю.

- Шкода, — зітхнув він із абсолютно серйозним виразом обличчя. — А я вже практично домовився про оркестр.

- Максиме!

Він тихо засміявся.

Марта дивилася на нього й досі не могла повірити, що цей його сміх тепер може бути природною частиною її звичайного робочого дня.

- О першій? — уточнив він, глянувши на годинник.

- О першій.

- Домовилися.

Вона знову рушила до виходу, але біля самого порогу він зупинив її голосом.

- І ще одне, Марто.

- Що?

- Ти неймовірно гарна сьогодні.

Марта заплющила очі, відчуваючи, як обличчя знову охоплює жар.

- Ми ж щойно домовлялися: без компліментів і демонстративних жестів!

- Це не комплімент. Це моє особисте робоче спостереження.

- Твої «спостереження» скоро зведуть мене в могилу від ніяковості.

- Тоді мені доведеться особисто й дуже уважно стежити за твоїм самопочуттям.

Вона лише похитала головою й вийшла з кабінету, ховаючи щасливу усмішку.

І біля самого виходу мало не врізалася в Ірину.