(не)бездоганне співжиття

Глава 14. Сцена 3.

Глава 14. Сцена 3.

Веня з'явився біля її столу за десять хвилин.

І, на відміну від Ані, він навіть не намагався вдавати, ніби прийшов по робочих питаннях чи з документами. Він вальяжно підсунувся ближче, сперся долонями на край її столу й змовницьки вигнув брову.

- Ну?

Марта демонстративно продовжила клацати мишкою, дивившись у монітор.

- Що «ну»?

- Як воно?

- Що саме «як»?

- Життя в цілому. І робочий процес зокрема.

- Нормально, Веніаміне.

- Ага. А якщо трохи конкретніше?

- Веню, у мене взагалі-то дедлайн по терміновому документу.

- У мене теж дедлайн. Але ж я знайшов у своєму щільному графіку хвилину, щоб щиро поцікавитися самопочуттям шановної колеги!

- Ти не поцікавився моїм самопочуттям.

- Ще не вечір.

Марта нарешті відсунула клавіатуру й розвернулася до нього в кріслі.

- Ти чогось конкретного хотів?

- Так. Зрозуміти, чи правильно мої аналітичні здібності спрацювали вчора увечері.

- І що ж ти собі там проаналізував?

- Що сьогодні ви приїдете на роботу разом. І на одній машині.

Марта примружилася.

- Ти що, вечорами складаєш астрологічні прогнози для співробітників?

- Я просто людина з розвиненим критичним мисленням та гострою спостережливістю.

- Ти людина, яка минулого тижня п'ятнадцять хвилин шукала свої окуляри по всьому відділу, поки вони спокійно висіли в тебе на лобі.

- Це був поодинокий збій системної пам'яті, який не має жодного стосунку до справи!

- Має. До якості твоєї «аналітики».

Веня анітрохи не образився. Навпаки, його обличчя розпливлося в задоволеній усмішці.

- Отже, настрій у тебе бойовий і грайливий. Значить, мій прогноз виявився на сто відсотків точним.

- Ти просто неможливий, Веню.

- Мені це кажуть із самого дитинства.

- І, поміть, ніхто й ніколи не помилявся.

Веня трохи випростався, а його грайливий тон раптом став трохи серйознішим.

- Слухай, Марто... я насправді не збираюся безцеремонно лізти у твоє приватне життя.

Вона недовірливо подивилася на нього.

- Справді? Це щось нове.

- Ну... принаймні без твоєї прямої згоди, — усміхнувся він. — Добре, останнє запитання. Без жартів.

- Ні.

- Ти щаслива?

Марта перестала усміхатися. Вона вивчала його обличчя. Під маскою офісного паяца ховався справді добрий і чуйний хлопчина. Вона поволі, але твердо кивнула.

- Так, Веню. Дуже.

Веня засяяв у зовсім не хитромудрій, а такій теплій і щирій посмішці.

- Тоді я справді радий за тебе.

- Дякую.

- Але якщо цей суворий бос тебе бодай колись образить...

Марта підняла брови.

- І що тоді?

Веня поважно випростав плечі й виставив підборіддя.

- Я нагадаю йому, що в нашому офісі є люди, які вміють дуже довго й голосно обговорювати чужі помилки.

- Тобто ти особисто?

- Я хотів сказати «наш згуртований колектив», але ти вловила суть.

Марта щиро розсміялася.