Глава 14. Сцена 1.

Глава 14. Сцена 1.

Правило Марти №15

Якщо ви зізналися чоловікові в коханні, а вам разом іти на роботу, не сподівайтеся, що звичайний вівторок залишиться звичайним. Особливо якщо цей чоловік — ваш генеральний директор. Особливо якщо в офісі є Веня з його детективним чуттям, Аня з жіночою солідарністю та адміністраторка Ірина, яка бачить усе. Навіть те, що ви намагаєтеся приховати за суворим дрес-кодом.

У вівторок о восьмій ранку Марта вже сиділа на підлозі посеред своєї спальні, розбираючи валізу.

Ще сьогодні, тільки-но прокинувшись, вона з гарячковою рішучістю пакувала сюди весь свій світ, готуючись до втечі. І вже зараз мала назад розкладати светри по поличках. Виявляється, що життя іноді має дивне почуття гумору.

- Отже, — сказала Марта, критично оглядаючи стос речей. — Офіційно оголошую: ми нікуди не їдемо. Операція «Втеча» зазнала цілковитого краху.

З-під розстебнутої кришки валізи визирнула смугаста руда морда. Персик сидів усередині вже хвилин десять, умостившись прямо на її улюбленій блузці.

- Не радій завчасно, — мовила вона, клацаючи пальцями біля його вуха.

Кіт повільно, зверхньо моргнув.

- Так, я знаю. Ти взагалі від початку відмовився пакувати свої речі й збирався лишитися тут.

Персик із важким зітханням перевернувся на інший бік, розпластався й демонстративно зайняв увесь об'єм валізи.

- Дуже допомагаєш, Персику. Просто незамінний помічник.

За дверима почулися легкі, але впевнені кроки, а потім пролунав низький голос Максима.

- Тобі потрібна допомога, Марто?

Марта завмерла, не донісши косметичку до тумбочки. Вона піднялася й відчинила двері.

- Мені терміново потрібна допомога. Кіт захопив валізу й вимагає репарацій.

Максим стояв у коридорі вже повністю зібраний до роботи: бездоганно випрасувані темні штани, світло-блакитна сорочка із закатаними по лікті рукавами, важкий годинник на зап'ясті. Від нього пахло свіжістю та знайомими парфумами.

Ще якісь кілька хвилин тому, вони вперше сказали таке бажане «ти». І саме це просте слово здавалося набагато інтимнішим і відвертішим, ніж усі їхні поцілунки.

- Мені подобається, — раптом мовив він, не зводячи з неї погляду.

Марта здивовано глянула на нього.

- Що саме?

- Те, що ти все ще тут. Те, що ти поруч.

Усередині в неї все солодко стиснулося. Вона на секунду забула, що тримала в руках.

- Ти... ти спеціально це робиш?

- Що саме, Марто?

- Кажеш такі речі. Без попередження.

- Ні, — Максим з посмішкою на вустах, крок за кроком наближався до дверей. — Просто тепер я можу це казати.

Персик висунув носа з валізи й з цікавістю витріщився на них. Максим глянув на нього.

- І що цей пухнастий розбишака робить у валізі?

Персик відповів густим, задоволеним муркотінням і остаточно виліз, демонструючи прихильність до Максима — одразу потерся об його штани.

- Ну от і все, — зітхнула дівчина. — Він остаточно й безповоротно обрав тебе своїм головним господарем.

- Гадаю, я це якось переживу.

За декілька хвилин валіза зникла з очей. Вона не розчинилася в повітрі — її просто заховали на найвищу полицю шафи. Одяг повернувся на плечики. Косметичка — на своє звичне місце у ванній. Ноутбук очікував у портфелі. А порцелянова чашка знову зайняла своє місце на кухонному острові.

І тільки браслет залишився на зап'ясті. Марта застібала сережку перед дзеркалом і на мить затримала погляд на срібній котячій лапці. Тепер ця прикраса більше не здавалася просто «знаком уваги від боса». Вона була чимось значно більшим.

- Готова? — пролунало з коридору.

Марта обернулася. Максим чекав біля виходу, тримаючи в руках піджак.

- Так, готова.

Він повільно обвів її поглядом — від зібраного волосся до кінчиків туфель.

- Тоді поїхали.

У дзеркальному ліфті вони стояли поруч. Не надто близько, щоб не порушувати межі перед виходом на вулицю, але й не на тій звичній, підкреслено діловій відстані. Перебувати поруч було солодко й водночас лячно.

Марта напружено стежила за миготінням цифр поверхів на табло. Максим дивився прямо на неї через дзеркало.

- Що? — не витримала вона, відчуваючи, як щоки починають палати.

- Нічого.

- Ти дивишся на мене вже три поверхи поспіль.

- Маю повне право.

- Це з якого дива?

Максим перевів погляд безпосередньо на неї й абсолютно спокійно промовив:

- Тепер ти моя дівчина.

Марта вдала, що страшенно здивована.