Глава 13. Сцена 4.

Глава 13. Сцена 4.

Зранку Марта усвідомила одну просту, майже філософську істину. Пакуватися вона не вміла. Зовсім. Повна профнепридатність у сфері логістики власного побуту. Спочатку вона акуратно склала на дно валізи джинси й щільні светри. Потім витягла добру половину, бо раптом згадала, що улюблена ніжно-кремова кофта лежить на самому дні й під важкими речами неодмінно помнеться. Потім обережно додала три сукні. За хвилину одну дістала, покрутила в руках, критично оцінюючи ймовірність її виходу в світ у квартирі Олі, зітхнула й знову поклала назад.

- Марто, — пробурмотіла вона сама до себе, стискаючи в руках згорнутий шарф. — Ти просто переїжджаєш до найкращої подруги. Ти не тікаєш із країни під чужим ім'ям.

З-під ліжка почувся тихий шурхіт, а за мить із темряви з'явилася пухнаста руда морда. Персик поважно вибрався на світло, підійшов до розкритої валізи й сів поруч, із глибоким смутком спостерігаючи за цим хаотичним процесом.

- Навіть не думай, — застерегла його Марта, не відриваючись від складання косметички.

Кіт повільно, демонстративно моргнув.

- Я чудово знаю цей твій погляд, Персику.

Кіт не став розтрачувати ресурси на нявкання. Він просто впевнено зробив крок, легко стрибнув усередину валізи й досить комфортно вмостився прямо поверх м'якого складеного светра, згорнувшись калачиком.

- Персик!

Він солодко заплющив очі й навіть ледь чутно замуркотів. «Все, я у будиночку. Це моє нове місце».

- Ти знущаєшся? — Марта безсило опустила руки на стегна.

Кіт смачно позіхнув, продемонструвавши рожевий язичок.

- Добре. Я все зрозуміла, — прошепотіла вона, відчуваючи, як до горла знову підступає гіркий клубок. — Ти за Максима. Ти проводиш акцію протесту.

Кіт повільно, звинувачувально кліпнув.

- Зрадник, — тихо констатувала Марта.

Вона обережно взяла його під животик, витягла з валізи й посадила на паркет поруч. Кіт обурено фиркав, але більше не скакав, лише ображено спостерігав зі сторони.

Одяг. Косметичка. Ноутбук у м'якому чохлі. Зарядки, навушники, дбайливо загорнута в папір улюблена порцелянова чашка. Корм Персика. Його миска. І плюшева миша, яку він чомусь полюбив більше за всі дорогі інтерактивні іграшки.

На поверхні приліжкової тумбочки лежав срібний браслет.

Марта побачила його і завмерла. Вона обережно взяла браслет і одягла. На мить рука застигла в повітрі. Маленька, витончена котяча лапка тихо спалахнула яскравим відблиском у промінні ранкового сонця, що пробивалося крізь панорамне вікно. Марта торкнулася прохолодного металу пучками пальців. Усередині все стиснулося від раптового болю. На секунду в неї з'явилося дике, відчайдушне бажання зняти його. Залишити тут, на тумбочці в цій кімнаті. Залишити разом із тими надзвичайно приємними миттєвостями дивної, невагомої казки. Разом із усім, що вона не мала права забирати із собою у своє звичайне життя.

Але вона не зняла.

Тремтячими пальцями поправила замочок на зап'ясті й глибоко вдихнула, відводячи очі від дзеркала.

- Це просто прикраса, — тихо, непереконливо сказала вона в порожнечу кімнати. — Звичайний пам'ятний подарунок.

Персик сів біля її ніг і подивився на неї з глибоким сумнівом у жовтих очах.

- Не починай хоча б ти, — попросила вона.

На кухні вже був Максим.

Марта зупинилася в прорізі дверей, відчувши, як серце зробило болісний, важкий переклик із пульсом.

Він стояв біля кавомашини босоніж у звичайному домашньому одязі: проста темна футболка та сірі спортивні штани. Він мав вигляд звичайного чоловіка. І аж ніяк не людини, яка за кілька хвилин має пережити розрив і відпустити дівчину, що перевернула його дім догори дном.

- Доброго ранку, Марто, — сказав він, не обертаючись, але відчувши її присутність.

- Доброго... — вичавила вона.

Персик кулею проскочив повз її ноги й із найглибшою відданістю всього свого котячого серця потерся об босі ноги Максима.

- Ага, — гірко усміхнулася Марта. — Зрадник, що тут ще скажеш.

Максим опустив погляд на кота, і куточки його вуст ледь помітно сіпнулися.

- Він просто демонструє те, який він голодний.

- Ні. Він просто остаточно визначився.

У темних очах Максима спалахнула знайома, тепла іскра.

- І чий же бік він обрав?

- Звичайно, що ваш.

- Розумний кіт.

- Ви нестерпний, Максиме Андрійовичу.

- Знаю.

Він повернувся й поставив перед нею на мармуровий острів чашку. Марта подивилася на напій. Гарячий, міцний американо. Без цукру. З кількома краплями кориці.

Саме так, як вона любила. Він запам'ятав навіть це. І від цієї дрібної, але такої чуйної деталі їй стало майже фізично важко дихати.