Глава 13. Сцена 3.

Глава 13. Сцена 3. 

- Максиме... — вимовила вона, і її голос ледве помітно здригнувся.

Він негайно відклав свої палички й повністю зосередив увагу на ній.

- Слухаю вас, Марто, - він мовив рівно, спокійно, якось трохи навіть по-діловому, неначе вона зараз мала повідомити йому правку до чергового контракту чи розклад зустрічей на завтра.

Марта міцно стиснула пальцями край лляної серветки. Персик же вирішив зручніше влаштуватися на її колінах і почав переступати лапами, випускаючи кігтики.

- Персику, сиди спокійно...

Кіт проігнорував її прохання.

- Мені здається, він нервує разом із вами, - зауважив Максим.

- Він просто важкий і безцеремонний, — мовила Марта, глибоко, на повні груди вдихнувши повітря і збираючи в кулак усю свою рішучість. — Оля сьогодні телефонувала мені. Вона запропонувала переїхати до неї.

Максим не поворухнувся. Не змінив позу. Він лише мовчки і уважно дивився на неї.

Марта квапливо продовжила, плутаючись у словах і намагаючись надати їм максимально логічного відтінку.

- Її родичі нарешті поїхали. Квартира тепер вільна. Вона каже, що ми можемо винаймати її разом. Це... це буде значно дешевше для нас обох.

Максим, не перебиваючи, слухав її. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Але всередині, він відчув, як щось з гучним тріском обірвалося й полетіло вниз, у темряву.

Вона хоче піти.

Дурна, дика, майже абсурдна думка. Він же знав. Він із самого початку чудово розумів, що її перебування тут тимчасове. Вимушений захід. Вона не мала й не могла жити в його пентхаусі вічно.

Але чомусь саме зараз, коли це стало реальністю, він виявився зовсім не готовим це почути.

Якщо вона так легко погоджується на пропозицію подруги... значить, їй тут було погано? Значить, вона просто терпіла? Вона не хоче жити тут. Вона не хоче бути поруч зі мною.

Він подивився на неї. Вона сиділа навпроти, бліда, із побілілими пальцями, якими нервово бгала тканину серветки, і дивилася на нього з якимось дивним очікуванням.

Це було неприємно. Боляче. Занадто боляче для чоловіка, який звик контролювати кожну деталь свого життя.

Але це було її рішення. Вона не запитувала його дозволу. Вона й не повинна була цього робити. Вона вільна доросла жінка, а він... він лише її бос, який надав тимчасовий притулок. Він не мав жодного морального права вимагати від неї залишитися.

Максим повільно видихнув, тамуючи внутрішній вибух, і повернув обличчю звичну, непробивну маску спокою.

- І що ж ви вирішили? — запитав він. Голос пролунав сухо й відчужено.

Марта відчула, як її серце крижаніє.

Ось воно. Це було саме те, чого вона боялася понад усе у світі.

Не «Марто, не їдьте, будь ласка». Не «Залишайтеся зі мною». Не «Я не хочу, щоб ви поверталися до того життя».

А просто сухе, ділове: «Що ви вирішили?»

- Я... я думаю, що я переїду, — згасаючим голосом мовила вона.

Максим дивився на неї ще кілька довгих, нестерпних секунд. Потім коротким, стриманим рухом кивнув.

- Якщо ви так вирішили... значить, так і буде.

Марта завмерла. Вирок було оголошено й підписано.

- Добре, — тихо, майже беззвучно сказала вона.

Максим знову кивнув, розправляючи плечі.

- Коли ви плануєте переїзд?

- Завтра. Завтра зранку.

- Добре.

- Я зранку викличу таксі, щоб вас не турбувати...

- Не обов'язково викликати таксі.

Марта здивовано підняла очі.

- Я справді не хочу вас обтяжувати, Максиме Андрійовичу.

- Ви мене не обтяжуєте, Марто, — сказав він спокійно. А потім додав із глухою, холодною інтонацією: — Але якщо ви остаточно вирішили переїхати... я не збираюся вас утримувати силоміць.

Марта кивнула, опустивши голову.

- Дякую.

Вона уткнулася поглядом у тарілку. В очах запекло, до горла підкотила важка, гаряча хвиля сліз. Але вона присягнула собі, що не розплачеться. Ні перед ним. Ні зараз. Ні тоді, коли він демонструє таку крижану байдужість.

Максим повільно взяв свої палички й повернувся до вечері. Наче нічого не сталося. Наче вони щойно не вирішили, що їхня спільна історія під одним дахом закінчується прямо зараз.

- Їжа охолоне, — зауважив він, не піднімаючи очей.

- Так... справді.

Вони знову почали їсти. Мовчки. У повній, важкій тиші, яку порушував лише далекий шум вулиці за вікном.

Персик перевів погляд із Марти на Максима, відчув крижану стіну між ними, тихо нявкнув і ображено сів посеред кухні. Кіт здавався єдиною істотою в цьому величезному пентхаусі, яка щиро розуміла: тільки-но сталося щось жахливе й непоправне.