Глава 13. Сцена 2.

Глава 13. Сцена 2. 

Двері пентхауса м'яко зачинилися, відсікаючи шуми вечірнього міста та глухий гуркіт ліфта.

Марта ще не встигла переступити поріг, як із глибини коридору, із залитої напівтемрявою вітальні, почувся знайомий ритмічний тупіт дрібних лап.

- Персик... — тихо видихнула вона, відчуваючи, як м'яка усмішка на мить розгладжує тривожну зморшку між бровами.

Рудий, пухнастий кіт з'явився на порозі з таким царствено-ображеним виглядом, ніби щонайменше три доби чекав на їхнє повернення в повній самотності, без краплі води та їжі. Хоча насправді його залишили вдома з повною мискою сухого корму.

Персик зупинився на межі плитки й паркету. Його жовті, як бурштин, очі повільно перевелося на Максима. Потім на Марту. Потім знову на Максима.

Марта трохи примружилася, спостерігаючи за цією нетрадиційною німою сценою.

- Серйозно, Персику?

Кіт велично й демонстративно проігнорував її зауваження. Він упевнено ступив до Максима, щільно провів вигнутою спиною по його темних штанах, вимогливо обкрутився довкола ніг й випустив густе, бархатисте й абсолютно безсоромне муркотіння.

Максим подивився на Персика.

- Привіт, друже.

Персик відповів ще одним високим, протяжним і максимально вимогливим мурчанням.

- Я теж радий тебе бачити, — спокійно мовив Максим, присівши на одне коліно, щоб легко почухати пухнастого зрадника за вухом.

Марта зітхнула й почепила пальто на вішалку.

- Зрадник. Справжній пухнастий зрадник.

Персик навіть не спромігся повернути вуха в її бік. Він прижмурив очі від задоволення під пальцями Максима, виказуючи всім своїм виглядом абсолютну відданість новому господарю.

- Ти мене навіть не привітав, — удавано обурилася Марта, розстібаючи блузку біля горла, бо раптом стало занадто душно.

Кіт нарешті ліниво перевів погляд на дівчину. Потім повільно моргнув і знову уткнувся носом у рукав піджака Максима.

- Я все зрозуміла, — пробурмотіла вона. — У тебе з'явився новий господар. Стабільніший і авторитетніший.

Максим підвівся, легко усміхнувшись.

- Схоже, він просто натякає на вечерю.

- Він завжди натякає на вечерю. Це його природний стан.

- Тоді його поведінка цілком логічна.

- Не захищайте цього маніпулятора, Максиме Андрійовичу.

Персик так само поважно сів біля ніг Максима, зазираючи йому в очі. Потім перевів погляд у бік кухні. Потім знову повернувся до чоловіка.

- Ви бачили цей професійний погляд? — зауважив Максим.

- На жаль. Я спостерігаю його щодня.

- Він стверджує, що вмирає з голоду.

- Він безсоромно бреше. Він завжди бреше заради їжі.

- Тоді не будемо розчаровувати актора.

Марта перевела погляд з одного на іншого. Вони стояли поруч — високий, статний чоловік у дорогому костюмі та рудий, залюблений кіт, — і мали вигляд напрочуд злагодженої тандемної команди.

- Ви явно змовилися проти мене, — вичавила вона посмішку.

Персик тихо й ствердно нявкнув.

- Ось! Бачите? Він навіть не намагається цього заперечувати!

Максим мовчки кивнув і пройшов на кухню. Кіт хвостиком пішов за ним, легко дрібочучи лапами по світлій підлозі.

Марта залишилася стояти в порожньому коридорі. І лише коли вони зникли за поворотом, удавана усмішка миттєво згасла з її обличчя.

Сьогодні.

Повітря в грудях стало важким і гарячим. Вона мала сказати йому все сьогодні. Зараз. Поки не передумала. Поки внутрішній страх перед невідомістю не змусив її знову відступити, заховатися за зручними робочими розмовами й вигадати чергову безглузду причину відкласти цю розмову на завтра, на післязавтра, на вічність.

- Персику... — тихо прошепотіла вона, дивлячись у бік кухні. — Ти хоча б пам'ятаєш, на чиєму ти боці?

Із кухні пролунав сухий шелест котячого корму, який Максим насипав у миску. Кіт, звісно ж, навіть не поворухнув вухом.

- Ясно, — зітхнула Марта. — Продано за жменьку хрустиків.

Наступні сорок хвилин усе розгорталося за знайомим, майже сімейним сценарієм.

Максим розкрив ноутбук на кухонному острові, щоб перевірити вечірню пошту. Марта пішла до своєї кімнати, переодяглася в м'який домашній светр та джинси. Персик жадібно поїв, сумлінно вилизав миску до блиску, походив довкола, перевіряючи, чи не випало щось поза межі миски, а потім сів спочатку перед Максимом, а потім перед Мартою.

- Навіть не думай, — суворо мовила Марта, сідаючи на високий стілець.

Персик сів рівно, випростав спину й подивився на неї довгим, страждальним поглядом.

- Я знаю цей погляд, Персику. Це погляд безсоромного жебрака.