Глава 13. Сцена 1.

Глава 13. Сцена 1.

Правило №14

Якщо найкраща подруга пропонує вам повернутися до «нормального життя», не поспішайте дякувати. Особливо якщо це нормальне життя означає спакувати валізи й виїхати від чоловіка, в якого ви, здається, закохалися. Безнадійно, безглуздо й по самі вуха. Як остання дурепа.

До кінця робочого дня Марта встигла зробити майже все, що планувала. Майже.

Вона закрила зведену таблицю по ризиках, надіслала два важливі листи закордонним партнерам, перевірила складну правку для презентації Вені і навіть змусила себе відкрити сайт з оголошеннями про оренду квартир.

Світло від монітора м'яко падало на її обличчя. Марта повільно погортала першу сторінку. Потім другу. Потім клацнула й повернулася назад.

Нічого. Жодного варіанта, від якого б не віяло тугою чи сирістю.

Пошук квартири в столиці останнім часом усе більше нагадував знайомства в інтернеті: на фотографіях — просторі, залиті сонячним світлом кімнати з дизайнерським ремонтом, а приїжджаєш на перегляд і думаєш лише про одне: «Хто це фотографував і чому він мене так ненавидить?»

Вона вже хотіла закрити сайт, коли телефон на столі задзвонив.

На екрані висвітилося: Оля.

Марта ледь усміхнулася й натиснула «прийняти», прикладаючи смартфон до вуха.

- Привіт, Оль.

- Я тобі зараз скажу просто дивовижну, розкішну новину! — з ходу відрапортувала подруга. У її голосі відчувалося справжнє урочисте піднесення.

- Ну і? Я слухаю.

- Мої родичі сьогодні нарешті зібрали свої валізи й поїхали!

Марта здивовано підняла брови, спираючись ліктем об стіл.

- І?

- І забрали з собою свого чотирилапого монстра!

- Твого улюбленого лабрадора?

- Саме його. Мого дорогого, прекрасного, гіперактивного й абсолютно нестерпного чотирилапого родича.

Марта не втрималася й тихо розсміялася.

- Ну він же був милий.

- Він з'їв мої улюблені домашні капці!

- Обидва?

- Ні. Другий він просто не встиг прожувати і сховав його під ванну!

- Ого. Оце вже високий інтелект.

- Марто, я серйозно, — тон Олі раптом став більш зібраним і довірливим. — Квартира знову повністю вільна.

Усередині Марти щось обірвалося, а усмішка повільно згасла з її обличчя, залишивши лише тривожну натягнутість.

- Олю...

- Навіть не починай! Я чудово знаю це твоє фірмове «Олю». Воно означає, що зараз у хід піде важка артилерія: «я не хочу тебе обтяжувати», «мені якось незручно», «а як же Персик реагуватиме на зміну локації» і ще купа аргументів із твоєї збірники самопожертви.

Марта повільно відкинулася на спинку шкіряного крісла, стискаючи холодний корпус телефону.

- Ну... але ж дійсно...

- От бачиш! Я так і знала! — переможно вигукнула Оля. — Переїжджай до мене. Прямо зараз, або цими вихідними. Ти, Персик, твій улюблений плед і увесь твій гардероб. Місця в моїй квартирі вистачить усім із запасом. Лабрадор поїхав, квартира тиха, я жива й майже при тямі. Все просто ідеально.

Марта мовчала.

Ця пропозиція, яка ще нещодавно здалася б їй єдиним можливим порятунком із безвиході, зараз чомусь викликала всередині дикий, важкий супротив.

Це було зовсім не полегшення. Навпаки. Відчуття було таким, ніби їй наполегливо пропонували зачинити двері з кімнати, у якій вона тільки-но почала відігріватися. Двері в дім, де їй несподівано стало добре і затишно.

- Марто? Ти взагалі там є?

- Я тут... — вичавила вона.

Очі Марти мимоволі ковзнули крізь прозову скляну перегородку в глибину напівтемного коридору, де розміщувався кабінет генерального директора.

Двері були зачинені. За ними горіло м'яке світло.

Максим усе ще працював. Звісно. Максим Северин, судячи з усього, мав дивовижну здатність безперебійно функціонувати за будь-яких обставин. Здавалося, він міг би спокійно пережити невелику глобальну катастрофу, завершити квартальний звіт і наостанок ще перевірити, чи правильно розставлені інтервали у висновках.

Марта ледь видушила із себе посмішку. А її серце несподівано стиснулося від раптового, майже фізичного болю. Вона зрозуміла. Ні, вона усвідомила це для себе дуже чітко: вона не хотіла їхати.

Не хотіла залишати той величезний, залитий вечірніми вогнями пентхаус на верхньому поверсі. Не хотіла повертатися до звичайного, сірого й самотнього побуту, де вранці її не зустрічатимуть запах його міцної кави й його ледь помітна, але така зваблива усмішка. Вона відчувала тривогу від думки, що більше не чутиме його кроків у коридорі та спокійного оксамитового голосу, не відчуватиме на собі його пронизливого погляду.

А це його «ви», яке останнім часом лунало зовсім не як звертання суворого боса до підлеглої, а як щось інтимне, що належало тільки їм двом... Не хотіла залишати навіть його дратівливу, майже маніакальну звичку помічати найдрібніші деталі. Особливо ті, що стосувалися лише її.