Глава 12. Сцена 6.

Глава 12. Сцена 6.

О дванадцятій сорок п'ять Аня із зітханням відсунула від себе клавіатуру, відкинувшись на спинку крісла.

- Все. Я більше не можу дивитися на цей Excel.

Веня підняв голову від свого монітора, вирівнюючи спину.

- А він відповідає тобі взаємністю?

- Не знаю. Але якщо я ще бодай п'ять хвилин дивитимуся на ці нескінченні формули й забарвлені комірки, я почну ненавидіти весь IT-відділ і весь фінансовий департамент одночасно.

Марта плавно закрила кришку ноутбука.

- То що, замовляємо?

- Замовляємо! — миттєво, без вагань погодилася Аня.

Веня задоволено потер долоні, а в його очах спалахнув азарт.

- Нарешті! Я вже подумки з'їв усе меню місцевого азійського ресторанчика, включаючи безкоштовну бамбукову серветку.

- А ти Максиму Андрійовичу замовиш? — раптом, знизивши голос до таємничого напівшепоту, запитала Аня, кивнувши в бік Марти.

Марта на секунду завмерла, а пальці, що лежали на гладкій поверхні ноутбука, ледь помітно тремтіли.

- Він сам сказав... щоб йому щось замовили, — тихо мовила вона, намагаючись надати голосу максимально байдужого відтінку.

- Значить, замовляємо без роздумів, — відрізала Аня.

Веня вже відкрив додаток доставки на телефоні й гортав позиції зі швидкістю досвідченого геймера.

- Так, розклад такий. Нашому шефу потрібне щось без гострого, а нам я думаю без різниці, якби смачно.

- Це точно, — кивнула Аня, а Марта зацікавлено зазирнула у Венін телефонний додаток.

Вже через двадцять хвилин на невеликому столику в малій переговорній стояли стильні картонні коробки з локшиною, рис, пляшечки із соусами, паперові серветки й три різні напої. Простір швидкого харчування наповнився апетитними ароматами кунжутної олії, сої та смаженого овочевого міксу.

Сьогодні їхня обідня перерва за лічені хвилини перетворилася на маленький, дивно затишний корпоратив.

- А де Максим Андрійович? — Аня відкрила свою коробку й дістала бамбукові палички. — Забув?

Марта кинула швидкий погляд на годинник на стіні.

- Мабуть, у нього ще триває зустріч по Zoom.

Веня спритно розкрив локшину з куркою.

- Та він зазвичай обідає десь у таких місцях, де серветки складають красивими трикутничками, а офіціанти рухаються зі швидкістю світла й кланяються.

- Веню! — докірливо мовила Марта.

- Що «Веню»? Я просто щиро поважаю його високий стиль життя.

У цей самий момент двері кабінету директора плавно відчинилися.

Усі троє одночасно підняли голови.

На порозі стояв Максим. Без строгого піджака, а лише у сніжно-білій сорочці з закоченими до ліктів рукавами, що відкривали міцні передпліччя, і з телефоном у руці. Його волосся було трохи скуйовджене, ніби він щойно провів по ньому пальцями, втомившись від важких переговорів.

Максим швидко оглянув стіл, зупинивши погляд на Марті.

- Я не запізнився?

Марта здивовано кліпнула. Аня ледь не поперхнулася шматочком курки й гарячково вхопила склянку з водою.

Лише Веня спокійно відповів:

- Ні. Ми якраз чекали на вас.

Максим підійшов ближче. На його обличчі сяяла усмішка. Він мимохідь подивився на Марту — лише на секунду його погляд зупинився на ній. Потім просто опустився на вільне крісло поруч із Мартою, зробивши це так природно й невимушено, ніби ця процедура в офісі під час обідньої перерви відбувалася щодня протягом багатьох років.

Марта дивилася на нього з легкою, ледь помітною розгубленістю. Серце в грудях зробило кульбіт.

- Ви справді залишаєтеся з нами?

Максим повернув до неї голову, і в його темно-сірих очах спалахнули пустотливі бісики.

- А я маю піти?

- Ні...

- Тоді залишаюся.

Веня виразно глянув на Аню. Аня так само виразно глянула на Веню. Вони одночасно зробили максимально зайнятий і зосереджений вигляд, ніби їх страшенно, до безтями зацікавила власна їжа й склад інгредієнтів у коробках.

Марта цього короткого обміну поглядами навіть не помітила, бо її увага була повністю прикута до чоловіка поруч.

- Я взяла вам те, що ви просили, — сказала вона, присуваючи до нього коробочку з теріякі-куркою та рисом.

- Дякую, Марто.

- Без гострого соусу. Як ви й казали.

- Дякую. 

Він буквально пару секунд дивився на неї. Але погляд його був незвичний — у ньому було майстерно приховано так багато тепла, ніжності й несказаних слів. Від цього на обличчі Марти мимоволі з'явилася м'яка усмішка — здавалося, трохи сором'язлива, але неймовірно затишна.