Глава 12. Сцена 5.

Глава 12. Сцена 5.

Після розмови з Максимом у його кабінеті Марта повернулася до свого робочого столу з дивним, солодкувато-тривожним відчуттям у грудях. Вероніка справді не була для нього тією, ким Марта встигла її собі намалювати за ті довгі п'ятнадцять хвилин очікування. Максим відмовив колишній. Чітко, без красивих формулювань та без залишених «лазівок» на майбутнє. І це мало б повністю заспокоїти, повернути рівне дихання та робочий настрій.

Мало б. Але серце все одно стукало прискорено, а шкіра на зап'ясті під рукавом кардигана, де ховався браслет, здавалася чутливою до кожного руху.

- Ну? — одразу, тільки-но Марта опустилася в крісло, прошепотіла Аня, подавшись уперед через стіл.

Марта клацнула мишкою, виводячи комп'ютер зі сплячого режиму.

- Що «ну»?

- Ти ходила до Максима Андрійовича з приводу звіту? Чи з приводу тієї ідеальної красуні?

- З робочого приводу.

Аня нахилилася ще ближче, звузивши очі.

- І?

- Нічого.

Веня, який саме в цей момент повільно проходив повз із чашкою кави, раптово зупинився як укопаний.

- «Нічого» - це найпідозріліше слово в цьому офісі, — вагомо заявив він, роблячи маленький ковток.

- Веню, йди працюй, — зітхнула Марта, намагаючись зосередитися на файлі.

- Я працюю. Я збираю критично важливу аналітичну інформацію.

Аня гучно пирхнула.

- Ти не збираєш інформацію, Веню. Ти колекціонуєш плітки.

- Неправда! Плітки — це коли інформація неперевірена. А я просто перебуваю на стадії первинного спостереження та тестування гіпотез.

Марта не втрималася й розсміялася, захитавши головою.

- Ви обоє просто неможливі.

- Ми перші, хто тебе тут щиро полюбив, — урочисто, приклавши руку до серця, заявила Аня.

- Це абсолютна правда, — поважно погодився Веня. — Решта колективу ще придивляються.

- Цікаво і хто ці «решта»? — здивувалася Марта.

- Ну, наприклад, Максим Андрійович, — не кліпаючи оком видав Веня.

Марта, яка саме зробила ковток води, ледь не вдавилася, важко закашлявшись. Аня швидко прикрила рот обома долонями, щоб не розсміятися.

- Веню!.. — з докором вичавила Марта, відчуваючи, як щоки охоплює рум'янець.

- А що? Я нічого такого не сказав.

- Саме це й страшно.

Веня задоволено посміхнувся й поважно попрямував до свого столу. Марта провели його поглядом і повернулася до колеги.

- Він взагалі колись замовкає?

- Ні, — серйозно, без тіні іронії відповіла Аня. — Я працюю тут два роки й уже питала. Це невиліковно.

За п'ятнадцять хвилин Максим вийшов із кабінету. У руках він тримав папку з документами, прямуючи в бік малої переговорної. Хода була впевненою, зосереджений погляд, але, порівнявшись із робочою зоною Марти, він мимовільно сповільнив крок.

Марта сиділа за своїм столом і поруч, майже торкаючись її плеча, висів Веня. Він щось натхненно показував на екрані її монітора, викреслюючи в повітрі хитромудрі фігури. Марта нахилилася ближче до екрана, слухаючи його. Веня видав якийсь жарт, і вона дрібно, щиро засміялася, закинувши голову.

Усередині Максима щось гостро й неприємно штрикнуло. Він не зупинився. Навіть не змінив виразу обличчя: на ньому застигла звична маска ділової незворушності. Лише на одну коротку секунду його погляд затримався на пасмі волосся, що впало Марті на обличчя.

- Добрий день, Максиме Андрійовичу, — привіталася Аня, помітивши його.

- Добрий день, — сухо кивнув він і зробив ще три кроки вперед.

Потім раптом зупинився і повернувся у напівоберта.

- Марто.

Вона одразу підняла голову, і їхні очі зустрілися.

- Так?

- Ви закінчили той звіт по ризиках?

- Майже. Залишилося звести останні таблиці.

- Добре, — Максим витримав коротку паузу. Потім його погляд повільно ковзнув по Вені й знову повернувся до дівчини. — І... якщо вам потрібна допомога, зверніться краще до Ані.

Аня здивовано підняла брови. Веня теж. Марта кліпнула очима, намагаючись зрозуміти причину цього раптового інструктажу.

- Але Веня якраз показує мені, як швидко згрупувати дані...

- Я бачу, — відрізав Максим, тон якого не передбачав дискусій. — Аня зробить це швидше.

І, більше не мовивши жодного слова, він повернувся й пішов коридором.

Веня довго й мовчки дивився йому в спину. Потім повільно перевів погляд на Марту, а згодом і на Аню.

- Ну... — протягнув він.

- Що «ну»? — напружено запитала Марта, стиснувши ручку.