Глава 12. Сцена 4.

Глава 12. Сцена 4.

Тим часом за зачиненими дверима Максим стояв біля вікна й намагався зрозуміти, чому його в цю секунду дратує зовсім не Вероніка, яка безперервно щось говорила за його спиною.

Його дратував Веня.

Точніше, не сам Веня, а спогад про те, як той хвилину тому висів над столом Марти. Як він до неї нахилявся. Як Марта, слухаючи його, тихо сміялася. Усередині Максима піднімалася незнайома, важка й темна хвиля. Вона була безглуздою, але від цього не менш пекучою.

- Максим, ти мене взагалі чуєш? — голос Вероніки вихопив його з думок. — Я писала тобі.

Він повільно обернувся, схрестивши руки на грудях.

- Я бачив.

- І ти не відповів жодного разу.

- Так.

- Чому?

- Бо не хотів, — карбуючи кожне слово, відповів Максим.

Вероніка на мить замовкла, спантеличена такою прямотою. Вона звикла до іншої інтонації.

- Я думала, ми можемо спокійно поговорити. Як дорослі люди.

- Ми зараз і говоримо.

Вона важко зітхнула, зробивши крок до нього.

- Максиме, я хочу повернути наші стосунки. Я була неправа тоді, але ми можемо почати спочатку.

- А я ні, — перебив він спокійно, без найменшого вагання чи сумніву в голосі.

Вероніка уважно подивилася на нього. Жіноча інтуїція їй підказувала: річ не просто у минулих образах.

- У тебе хтось є?

У Максима перед очима миттєво спалахнув образ з учорашнього ранку: кухня, м'яке сонячне світло, Марта в кремовому халаті з чашкою кави, її трохи розпатлане волосся, беззахисний погляд і тонка срібна лапка на її зап'ясті.

- Це вже не твоя справа.

Вероніка все зрозуміла. Принаймні, так їй здалося, бо її обличчя витягнулося, а губи стиснулися.

А Максим тим часом почув за дверима сміх. І знову голос Вені. Серце роздратовано тьохнуло.

- Нам треба закінчувати цю розмову, — відрізав Максим, вказуючи їй на вихід. — Бажаю успіхів, Вероніко.

***

Вже за кілька хвилин після того Марта почула:

- Марто, зайдіть до мене.

Вона завмерла. Голос Максима лунав холодно, рівно й сухо. Марта знала, що за цією удаваною холодністю ховалася напруга. Усередині все знову заплуталося у вузол. Вона випросталася, поправила спідницю й зайшла до кабінету.

Максим сидів за своїм великим столом, переглядаючи якісь папери. Вероніки вже не було.

- Ви мене кликали?

- Так.

- З якого приводу?

- З робочого.

Марта підійшла ближче, зупинившись по інший бік столу.

- З якого саме?

Максим витримав коротку, але важку паузу, підводячи на неї очі.

- Ви сьогодні працюєте над презентацією для інвесторів?

- Так.

- Добре.

Марта чекала продовження. Хвилину. Другу.

- І? Це все? Це єдина причина, через яку ви мене викликали?

Максим подивився на неї, потім кинув швидкий погляд на зачинені двері, ніби перевіряючи, чи вони одні, і знову глянув їй у вічі.

- Ви сьогодні занадто багато часу проводите з Веніаміном.

Марта від несподіванки спантеличено кліпнула очима.

- Що?

- Я просто зауважив.

Вона відчула, як напруга відступає, а на її місці з'являється нестримне бажання посміхнутися.

- А вам яке діло?

- Суто робоче, — не мигнувши оком, відкашлявся він.

- Ну звісно.

- Він вас відволікає від безпосередніх обов'язків.

- Веня? Мене відволікає? — Марта ледь стримувала сміх.

- Так.

- Від чого саме він мене відволікає?

Максим раптово замовк. Він відкрив рот, щоб видати аргумент про ефективність і графіки, але зрозумів, що звучатиме це максимально безглуздо.

Марта склала руки на грудях і трохи нахилила голову.

- В офісі ми просто керівник і підлегла. Ніяких жестів.

- Саме так. Сувора дисципліна, — прошепотів він, підводячись із-за столу й обходячи його.

Він нахилився до неї так близько, що її подих перехопило, а від його знайомого парфуму паморочилося в голові.

- Тоді не дивіться на мене так... — Марта відчула, як по спині біжать знайомі мурашки.

- Як?

- Так, ніби готові проковтнути не розжовуючи, — м'яко мовила вона. Потім пауза затягнулася, і вона не витримала: — Максиме Андрійовичу, ви що… ревнуєте?