Глава 11. Сцена 2.

Глава 11. Сцена 2.

Марта повернулася на кухню, тримаючи Персика під пахвою, як великий пухнастий пакунок. Кіт виглядав неймовірно задоволеним собою. У зубах він уже нічого не ніс, але мав такий вираз морди, ніби щойно успішно пограбував щонайменше центральний банк країни й вийшов сухим із води.

- Все, — мовила Марта, обережно ставлячи його на прохолодну плитку. — На сьогодні твою кримінальну кар'єру завершено.

Персик притиснув вуха й образливо, вимогливо нявкнув.

- Не сперечайся зі мною, — суворо додала вона, випрямляючи спину. — Свідки є. Докази були у твоїх зубах.

Максим уже сидів за темним мармуровим островом і повільно відкривав глянцеві коробки зі східною їжею. Свіжий, гострий аромат імбиру, обсмаженого кунжуту, соєвого соусу й теплого рису миттєво наповнив затишний простір кухні.

- Я вже подумав, що ви вирішили не повертатися, — мовив Максим, не підводячи очей від страв.

- Це не я, — Марта вмостилася на високий стілець навпроти. — Це ваш... тобто мій кіт вирішив, що шматок хліба дуже терміново потребує вечірньої прогулянки квартирою.

Максим акуратно посунув до неї коробочку, від якої йшов спокусливий аромат.

- Ваш утікач отримав хоча б умовний домашній арешт?

- Умовний, — усміхнулася вона. — За систематичну погану поведінку.

- Це ризиковане рішення, Марто. Він повторить злочин.

- Знаю. Знаю і про те, що в нього дуже хороший і впливовий адвокат у цій квартирі.

Персик тим часом уже вмостився біля ніг Максима й з інтересом стежив за кожним рухом його рук.

Максим дістав із паперового конверта дві пари дерев'яних паличок. Одну простягнув Марті. Вона взяла їх і кілька секунд мовчки покрутила в пальцях, намагаючись згадати правильний хват.

- Щось не так? — він уважно подивився на неї.

- Все так.

- Ви впевнені?

- Абсолютно.

Максим більше нічого не запитував. Він просто відкрив свою порцію й спокійно, із природною грацією почав їсти. Збоку це виглядало так невимушено, ніби він виріс десь на вуличках Кіото.

Марта зосередилася. Вона обережно зсунула палички й спробувала підчепити шматочок курки в соусі теракі. Курка зрадницьки зісковзнула. Вона спробувала вдруге. Потім утретє. Шматочок зробив красивий повітряний кульбіт і м'яко повернувся назад у коробку.

Максим мовчки спостерігав за цим маневром, зупинивши палички біля губ.

- Не смійтеся, — застерегла Марта, не підводячи очей.

- Я мовчу.

- Це мовчання ще гірше за сміх.

Вона знову напружено звела брови й спробувала ще раз. Цього разу палички слухняно затиснули шматочок. Марта переможно підняла їх трохи вище.

- Є!

Саме в цю урочисту секунду курка вислизнула з дерев’яного полону й із тихим плюскотом приземлилася просто на дзеркальну мармурову стільницю.

Максим миттєво відвернувся вбік. Його широкі плечі під тонким джемпером ледь здригнулися.

- Ви смієтеся! — обурилася Марта.

- Ні, — пролунав глухий голос.

- Ви смієтеся, Максиме!

- Я дуже мужньо стримуюся.

- Ви взагалі не стримуєтеся!

Він усе ж засміявся не голосно. Його сміх був теплим, зовсім не іронічним, від чого Марта образилася рівно на три секунди. А вже на четверту не втрималася й розсміялася сама, ховаючи обличчя за долонями.

- Це якийсь технічний саботаж.

- Ні, це просто фізика.

- Палички мене ненавидять. Вони браковані.

- Можливо, вони просто відчувають ваш страх і невпевненість.

- О, то вони ще й професійні психологи?

- Східні, — кивнув він.

- Хм...

Максим висунув шухляду острова, дістав виделку й поклав поруч із її рукою.

- Про всяк випадок. Щоб не лишитися голодною.

Марта демонстративно відсунула виделку вбік.

- Нізащо.

- Ви дуже принципова.

- Я просто не дозволю двом дерев'яним паличкам зламати мою самооцінку в п'ятницю увечері.

- О! То це вже особиста війна?

- Саме так. Справа честі.

Максим кивнув із максимально серйозним виглядом, утім у його очах танцювали теплі іскорки.

- Тоді я за вас.

Марта на секунду розгубилася, підвівши погляд.

- Справді?

- Звісно. Я поставив на вашу перемогу.

- А якщо я програю й помру від голоду?

- Тоді змиримося й повернемося до виделки.