Глава 11.Сцена 1.

Глава 11.

Правило Марти №12

Якщо ввечері у квартирі твого боса дзвонять у двері — не панікуй. Спочатку перевір, чи це не доставка. Бо колишня — це вже другий за рівнем небезпеки варіант.

Сцена 1.

Різкий, вимогливий дзвінок пролунав утретє, розтинаючи тишу передпокою.

Марта завмерла посеред коридору, інстинктивно випрямивши спину й стиснувши пальці в кулаки. Її дихання несподівано участилося. Максим стояв за крок від дверей, його широка долоня нерухомо лежала на холодній металевій ручці. У напівтемряві передпокою його профіль здавався висіченим із темного граніту, а на вилицях ходили жорсткі жовна.

Персик уже сидів поруч. Звісно. Куди ж без нього. Кіт дивився на двері з такою зосередженістю, ніби саме йому належало вирішити, кого впускати, а кого відправляти назад у ліфт.

Марта зробила невеликий крок уперед і тихо, майже пошепки запитала:

- Ви думаєте, це вона?

Максим повільно перевів на неї погляд. У його темно-сірих очах, зазвичай таких глибоких і непроникних, зараз відбивалося м'яке світло з кухні.

- Не знаю.

- Ви сьогодні взагалі багато чого не знаєте, — з легким, знервованим докором мовила Марта, переступаючи з ноги на ногу.

- П'ятниця, — відповів він.

- І що?

- П'ятниця багато що пояснює. Це магічний день для дивних подій.

Марта ледве стримала усмішку, що так і норовила з'явитися на кутиках губ. Але в наступну секунду її погляд знову ковзнув до дверей.

Вероніка.

Чомусь ця думка змусила її випрямитися. Ніби від цього вона мала виглядати впевненіше. Хоча в голові вже крутилися десятки абсолютно непотрібних запитань.

Навіщо вона повернулася? Що саме вона забула в цій квартирі? Яку «важливу річ» згадала в записці? І чому, чорт забирай, Максим поводиться так, ніби нічого особливого не відбувається, і нічого не пояснює?

Марта щільно схрестила руки на грудях. «Тобі байдуже, — подумки нагримала вона на себе. — Бай-ду-же, Марто. Це його життя і його колишня».

Персик раптом повернув пухнасту голову й знизу вгору подивився на неї своїми великими бурштиновими очима.

- Не дивись на мене так, — тихо мовила вона коту.

Кіт повільно моргнув.

- Мені справді байдуже.

Персик із почуттям виконаного обов'язку перевів погляд на капці Максима. Максим спокійно спостерігав за цією сценою. Кутик його вуст ледь сіпнувся вгору.

- Він вам не вірить.

- Він узагалі нікому не вірить, — буркнула Марта.

- Мені вірить. Іноді.

- Це тільки тому, що ви його годуєте.

- Важливий фактор, — кивнув він.

Дзвінок пролунав знову — коротко й наполегливо.

- Ну все, — пробурмотіла Марта, роблячи пів кроку назад. — Якщо це Вероніка, я йду.

- Куди? — Максим ледь припідняв брову.

- У кімнату.

- Чому?

- Щоб не заважати.

Максим подивився на неї з ледь помітною усмішкою.

- Ви не заважаєте, Марто.

Марта вже хотіла щось відповісти, але він відчинив двері.

На порозі стояв зовсім не кашеміровий привид з минулого. Там тупцяв молодий хлопчина років тридцяти в бейсболці та фірмовій куртці, з величезним паперовим пакетом, від якого йшов солодкий, запашний аромат ванілі й випічки.

- Добрий вечір! Доставка! — бадьоро вигукнув він.

Максим кілька секунд мовчки дивився на хлопця. Потім його погляд повільно опустився на пакет.

- Ми вже отримали доставку, — рівним тоном сказав він.

Кур'єр винувато посміхнувся й почухав потилицю.

- Так, я знаю. Це друга.

Марта повільно повернула голову до Максима, широко розплющивши очі.

- Ви вирішили нагодувати весь будинок?

- Я вже починаю щиро підозрювати, що так, — тихо відповів Максим, не зводячи очей із пакета.

Кур'єр простягнув пакет углиб коридору.

- Тут ще десерт.

Персик миттєво ожив. Вуха кота розвернулися, як локатори, він зробив три м'які кроки вперед і почав жадібно обнюхувати край паперу.

- Персику, ні! — застерегла Марта.

Кіт навіть вухом не повів на її зауваження.

- Він вас взагалі не слухає, — доброзичливо усміхнувся кур'єр.

Максим кивнув.

- Ми давно це зрозуміли.

Кур'єр подивився на рудого пухнастика, потім підвів очі на господаря квартири.