Глава 10. Сцена 4.

Глава 10. Сцена 4.

Після розмови про Вероніку Максим знову взяв до рук свій телефон. Холоднуватий відблиск екрана підсвітив його чітко окреслені вилиці та зосереджений погляд. На секунду здалося, що попередньої напруженої паузи взагалі не існувало.

- Отже, вечеря, — мовив він діловим, стриманим тоном, гортаючи список ресторанів.

Марта поволі кивнула, зручніше вмостившись на високому барному стільці й обхопивши долонями прохолодні краї темної мармурової стільниці.

- Так.

- Щось конкретне хочете?

- Я невибаглива.

Максим повільно опустив смартфон і подивився на неї. Його темно-сірі очі примружилися з ледь помітною іронією.

- Це я вже помітив.

Марта злегка нахилила голову, виказуючи здивування.

- Що саме ви помітили?

- Ви можете п'ятнадцять хвилин вибирати між двома десертами, а потім із найсерйознішим виглядом сказати, що вам усе одно.

Марта обурено звела брови.

- Я не вибираю п'ятнадцять хвилин!

- Дванадцять, — спокійно поправив він. — Якщо бути точним.

- Ви що, рахували?

- Мимохідь.

- Оце вже справді страшно, Максиме... Андрійовичу.

- Чому ж?

- Бо нормальні люди не вираховують із секундоміром, скільки часу їхні тимчасові співмешканці вибирають десерт.

Максим відклав телефон.

- А я хіба казав, що я нормальний?

Марта стиснула губи, намагаючись стримати посмішку, яка так і норовила з'явитися на кутиках рота.

- Це, мабуть, найчесніше й найсамокритичніше зізнання, яке ви зробили за весь вечір.

- Дякую, — він злегка схилив голову.

- Це не був комплімент!

- Я вирішив сприйняти це як комплімент.

Марта закотила очі й важко зітхнула, ховаючи обличчя за долонями.

Ось.

Щось із ним сьогодні точно було не так. Або з нею. Можливо, сам вечір був винуватий — дивний, перенасичений емоціями. Спочатку раптова поява Вероніки з її витонченим парфумом і крижаною грацією. Потім ця дивна, майже інтимна розмова про минуле. А тепер Максим сидів навпроти, на відстані витягнутої руки, і спокійно, невимушено жартував, ніби вони пів години тому не розбирали по кісточках його чотирирічні стосунки.

Марта гарячково намагалася не думати про це. Але думки, як на зло, крутилися навколо однієї точки. Вона машинально взяла зі столу свій телефон, щоб хоч чимось зайняти тремтячі пальці.

- Замовляйте, що хочете. Мені справді байдуже.

- Ні.

- Чому це «ні»?

- Ви теж будете їсти.

- Я не голодна.

Максим знову підняв на неї уважний погляд. Його брова піднялася в мовчазному запитанні.

- Ви сьогодні взагалі обідали?

Марта замислилася, відводячи очі до стелі.

- Так... здається.

- Коли саме?

- Десь...

Вона почала рахувати в голові.

Максим терпляче чекав.

- ...о першій, — нарешті мовила вона, сподіваючись, що це звучить переконливо.

Він глянув на годинник.

- Зараз майже дев'ята вечора, Марто.

- Я не настільки голодна, щоб влаштовувати з цього проблему.

- Це вже не аргумент.

- А що це, за вашою версією?

- Це суха статистика.

Марта коротко фиркнула, випрямляючи спину.

- Ви що, за сумісництвом ще й мій особистий інспектор з харчування?

- Ні.

- А поводитеся саме так!

- Я просто не хочу, щоб ви знепритомніли від голоду просто посеред моєї кухні.

- Я не знепритомнію.

- Добре, — Максим знову взяв телефон. — Тоді я замовлю на двох.

Марта хотіла заперечити, але чомусь не стала.

- Добре, — тихо мовила вона.

Персик саме в цей момент м'якими стрибками з'явився з напівтемряви коридору. Він неквапливо пройшов між ними, поважно вигинаючи пухнасту спину, зупинився біля Марти й з ніжним муркотінням потерся боком об її ногу.

- Бачите? — посміхнулася вона, вказуючи пальцем униз. — Хоч хтось у цьому домі за мене й на моєму боці.

Рівно за секунду Персик розвернувся, зробив два кроки й із тим самим відданим виразом морди потерся об ногу Максима.

Марта пригнічено подивилася коту вслід.