Глава 10. Сцена 3.

Глава 10. Сцена 3.

Коли за Максимом зачинилися двері, Марта ще кілька секунд стояла посеред кімнати, відчуваючи, як тиша повільно осідає на плечі важким оксамитовим покривалом. Вона повільно видихнула, ніби намагаючись виштовхнути з легень усю напругу останньої години.

- Ну от, — тихо мовила вона у порожнечу.

Персик, який сидів біля її валізи, поважно повернув голову. Його бурштинові очі в напівтемряві кімнати здавалися двома краплями розплавленого меду.

- Що? — Марта подивилась на кота.

Той мовчав, ледь здригаючи кінчиком пухнастого хвоста.

- Не дивись на мене так, ніби це я влаштувала цей Марлізонський балет.

Персик повільно й демонстративно моргнув.

- Я теж нічого не розумію, чорт забирай, — зітхнула вона, заправляючи за вухо заплутане пасмо. — І взагалі, ти на чиєму боці?

Кіт роззявив пащу, широко позіхнув, продемонструвавши рожевий язичок, і ліниво потягнувся.

Марта насупилася.

- Дуже дякую за підтримку.

Вона зробила крок до дверей, і кіт, вислизнувши з-під її ніг, м'якою тінню покрокував у коридор першим.

У просторій вітальні панувала майже стерильна тиша. Повітря досі зберігало ледь помітний, чужий шлейф дорогих парфумів — очевидний слід перебування Вероніки. Марта мимоволі втягнула носом повітря й одразу скривилася.

Вона зупинилася на межі між коридором і вітальнею, озираючись довкола.

- А де... вона?

Максим стояв біля високого кухонного острова, спираючись на нього. Він навіть не повернув голови, продовжуючи вивчати екран свого смартфона. Тільки м'яз на його вилиці ледь помітно здригнувся.

- Пішла.

- А.

Марта розмірено кивнула, намагаючись надати своєму обличчю максимально байдужого виразу. Наче це була найбуденніша інформація у світі.

Звичайна. Абсолютно.

Колишня твого боса прийшла. Постояла. Поговорила. Пішла. Звичайний вівторок. Хоча сьогодні, здається, була п'ятниця. Марта навіть не мала сил шукати телефон, щоб перевірити календар.

- Ви вечерятимете? — запитав Максим, нарешті відвівши погляд від екрана. Його голос звучав рівно, без жодних емоцій, але в глибині сірих очей відстежувалась ледь помітна прихована уважність.

- Так, — випалила вона раніше, ніж встигла подумати, що, можливо, варто було б зачинитися в кімнаті й удати, що вона харчується виключно повітрям.

Він кинув швидкий погляд на годинник на зап'ясті.

- Що будете?

- Не знаю.

- Можемо замовити.

- Добре.

Марта підійшла до острова й сіла на високий барний стілець, підібгавши ноги. Металева поверхня підлокітників здалася їй прохолодною, але це допомагало тримати себе в тонусі.

Максим знову розблокував телефон і почав повільно гортати меню.

- Щось конкретне?

- Ні.

- Китайське?

- Можна.

- Італійське?

- Можна.

- Японське?

- Теж можна.

Максим повільно опустив телефон і підняв на неї очі. У його погляді проглядалася легка, майже непомітна іронія.

- Ви завжди така рішуча й визначена у своїх бажаннях?

Марта тяжко зітхнула, спираючись підборіддям на долоню.

- Знаєте, після сьогоднішнього вечора я взагалі не впевнена, що мені можна довіряти навіть вибір піци.

Правий кутик його губ ледь здригнувся в натяку на усмішку.

- Тоді вибір за мною.

- Ось бачите. Життя одразу стає простішим.

Він зробив кілька швидких кліків на екрані.

Персик тим часом м'яко вистрибнув на сусідній стілець. Подивився на Максима. Потім повільно перевів погляд на Марту. А тоді сів точно посередині між ними, розпушивши свій розкішний хвіст.

Марта глянула на тварину.

- Ти з нами?

Персик підняв трубою хвіст і коротко муркнув.

- Зрозуміло.

Максим відклав телефон екраном донизу.

- У нього теж вечеря за графіком.

- У нього, на відміну від нас, хоча б стабільне й передбачуване життя, — мовила Марта, розглядаючи витончені візерунки на мармурі.

Максим трохи нахилив голову набік.

- Сумнівне твердження.

- Чому це?

- Він живе з вами.

Марта від здивування відкрила рот. І відразу закрила.

- Це було прямо зараз дуже грубо.