Глава 10. Сцена 2.

Глава 10. Сцена 2.

Марта ще кілька секунд стояла посеред кімнати, дивлячись на двері так напружено, ніби намагалася пропалити в них поглядом наскрізну дірку. Потім торкнулася свого волосся, зачіпаючи заплутане пасмо, ніби цей простий рух міг привезти до ладу не тільки її розпатлану зачіску, а й хаос у голові.

- Заходьте, — видавила вона з себе.

Двері м'яко відчинилися.

На порозі стояв Максим. Спокійний, зібраний, як завжди ідеальний і абсолютно нормальний. Що Марту, чесно кажучи, починало дратувати ще більше.

Вона очікувала побачити хоча б найменший натяк на тінь збентеження, слід провини чи хоча б легку втому від того, що ситуація в його квартирі щойно нагадувала кульмінацію з дешевої мильної опери. Але Максим виглядав так, ніби прийшов повідомити про незначне коливання цін на акції або обговорити плановий рахунок за електроенергію.

- Можна? — запитав він, м'яко кивнувши на поріг.

Марта відступила на крок углиб кімнати, обхопивши себе руками за лікті.

- Звичайно.

Він зайшов і тихо прикрив за собою двері, залишаючи весь зовнішній світ десь у коридорі.

Марта одразу відчула себе дивно. Повітря в кімнаті раптом здалося занадто густим і не тому, що Максим зайшов до неї, а просто зараз у неї в голові суцільним гулом крутилася одна-єдина думка: «Це його колишня».

І від цієї думки все навколо раптом набуло якогось нового, абсолютно непотрібного й навіть загрозливого сенсу.

Наприклад, Марта згадала, що на спинці крісла неохайно висить її м'ятий домашній светр. Звичайний сірий светр, але чомусь саме зараз він видавався їй неспростовним доказом її повної неорганізованості перед цим педантичним чоловіком. Потім її погляд упав на журнальний столик, де сиротливо стояла порожня чашка з-під чаю. Чудово. Тепер вона ще й виглядала як людина, яка не здатна прибрати за собою посуд у чужому домі.

Максим тим часом зупинився за два кроки від неї й спокійно подивився їй у вічі.

- Я хотів поговорити.

Марта машинально кивнула, намагаючись тримати спину рівно.

- Я так і зрозуміла.

Він зробив коротку паузу, обираючи слова.

- Про Вероніку.

Серце Марти зробило маленький, абсолютно недоречний кульбіт десь у районі ребер. Вона одразу розсердилася. На це дурне серце, звичайно. Не на Максима. Хоча останнім часом ці два поняття чомусь дедалі важче було розділяти.

- Я нічого не питала, — швидко, навіть занадто швидко випалила вона.

- Я знаю, — спокійно відповів він.

- І не збиралася.

- Це я теж знаю.

- Просто... — Марта замовкла на півслові, притиснувши пальці до губ.

«Що «просто», Марто? Просто тобі цікаво? Просто ти стояла притиснувши вухо до дверей і слухала тишу? Просто тобі стало до бісиків цікаво, ким була ця витончена жінка в кашеміровому пальті? Просто ти десять хвилин тому уявляла сім різних варіантів їхньої драматичної сварки?»

Жоден із цих варіантів не здавався їй достатньо пристойним для того, щоб озвучити його вголос.

Максим, здається, теж зрозумів її мовчання трохи по-своєму.

- Якщо вам незручно через цю ситуацію, я можу пояснити.

- Мені не незручно!

Відповідь прозвучала надто різко й швидко, розрізавши тишу кімнати. Максим ледь помітно підняв праву брову. Марта відразу пошкодувала, що взагалі відкрила рот, і гарячкова хвиля подразнення припливла до щік.

- Тобто... мені абсолютно нормально.

- Добре, — сказав він, не зводячи з неї погляду.

- Цілком нормально.

- Радий це чути.

- Чудово.

Вони замовкли. Тиша стала настільки густою, що Марта подумала: зараз було б дуже доречно, якби хтось увімкнув гучну музику. Або спрацювала пожежна сигналізація. Або хоча б Персик прибіг із коридору й врятував її від цієї нестерпної паузи.

Наче почувши подумки своє ім'я, за дверима щось тихо шурхнуло.

Марта повернула голову. Двері прочинилися ширше, і в кімнату неквапливо, поважно карбуючи крок, зайшов Персик. Кіт зупинився посеред килима. Подивився на Марту своїми великими бурштиновими очима. Потім на Максима. Потім сів і обгорнув лапи хвостом.

- Ну звісно, — пробурмотіла Марта, злегка хитаючи головою. — Ти все-таки повернувся. Зрадник.

Кіт лише повільно моргнув, ніби каявся, але не сильно.

Максим провів поглядом пухнастого гостя.

- Він, здається, просто перевіряє обстановку.

- Він завжди все перевіряє.

- Знайома лінія поведінки.

Марта глянула на Максима.

- Це ви зараз про нього чи про себе?

На його зазвичай стриманому обличчі з'явилася ледь помітна, але дивовижно тепла усмішка, яка пом'якшила суворі риси.