Глава 10. Сцена 1.

Глава 10. Сцена 1.

Правило Марти № 11: Коли ситуація стає максимально незручною, роби як Максим — пропонуй усім каву. Навіть якщо ніхто її не питиме, це дасть тобі як мінімум три хвилини, щоб подумати.

Максим дивився на двох жінок перед собою так спокійно, ніби саме в цю хвилину нічого незвичайного не відбувалося. Марта стояла, затиснувши в кулаці ключ, який раптом здався їй важким і пекучим, як гаряче залізо. Вероніка завмерла біля дверей, розширивши від здивування свої темні, ретельно підведені очі.

А посередині цієї мовчазної мізансцени поважно вмостився Персик. Він обгорнув пухнасті лапи хвостом і, очевидно, насолоджувався ситуацією. Здавалося, ще трохи і він попросить попкорн.

Максим повільно перевів погляд із Марти на Вероніку. Потім назад.

- Проходьте, — спокійно мовив він, ступивши півкроку вбік і звільняючи прохід.

Марта навіть кліпнула. «Проходьте?» — пролунало в її голові.

Вона очікувала чого завгодно. Принаймні легкого замішання на його застібнутому на всі ґудзики обличчі. Запитання. Короткого пояснення. Можливо, хоча б того самого німого виразу обличчя, який з'являється у нормальних людей, коли вони відкривають двері й виявляють на порозі двох жінок, одна з яких щойно мало не влаштувала допит іншій прямо в ліфті.

Але Максим Северин залишався абсолютним, непохитним монолітом. Настільки спокійним, що це починало викликати дратівливе бажання чимось у нього кинути.

Марта переступила поріг. Вероніка пройшла слідом, гучно цокаючи шпильками по світлому мармуру.

Максим м'яким, відпрацьованим рухом прийняв пальто з рук Вероніки й повісив його на плечики. Потім так само допоміг зняти куртку Марті.

- Дякую, — автоматично буркнула вона.

- Будь ласка, — відповів він і жоден м'яз на його обличчі навіть не сіпнувся.

«Як? — Марта краєм ока спостерігала за його чіткими, розміреними рухами. — Як він це робить?»

Здавалося, якби в його пентхаусі раптом одночасно сталася пожежа, потоп й раптова податкова перевірка, Максим просто поправив би краватку й тихо промовив: «Добрий вечір. Сідайте, будь ласка. Чай, кава?»

Персик тим часом пройшов до центру вітальні й сів на килимі. Вигляд він мав такий, ніби саме його запросили бути присутнім на переговорах.

Максим звернувся до дівчат.

- Марто, це Вероніка.

Потім коротка, виснажлива пауза, у якій можна було почути, як цокає годинник на стіні.

- Вероніко, це Марта.

І все.

Ні словечка більше. Ні короткої довідки, ні логічного уточнення, ні найменшої спроби врятувати цю вибухонебезпечну ситуацію від остаточного колапсу.

Марта подивилася на Вероніку. Вероніка скосила очі на Марту. Обидві ввічливо кивнули одна одній.

- Вітаю, — холодно промовила Вероніка, злегка вигнувши брову.

- Добрий вечір, — тихо відповіла Марта.

Знову тиша. Марта чекала хоч якогось продовження цієї світської бесіди, але його не було.

Максим спокійно пройшов до кухонного острівця й увімкнув кавомашину.

- Каву? — запитав він через плече.

Марта мало не розсміялася вголос. Каву! Звісно! Чому б і ні? У нього ж тут просто світський раут. Колишня дівчина, тимчасова квартирантка, кіт-шантажист... Не вистачає тільки нотаріуса з циганами.

- Ні, дякую, — сухо відрізала Вероніка.

- Я теж не буду, — додала Марта, зробивши крок назад.

Максим лише кивнув, ніби отримав цілком очікувані й стандартні відповіді.

- Як знаєте.

Персик підвівся, потягнувся й поважно попрямував до Марти. Вона навіть відчула легке потепління в грудях.

- Ну... хоча б ти зі мною.

Кіт підвів бурштинові очі, примружився й рушив за нею. Марта попрямувала до своєї кімнати, відчуваючи спиною важкий погляд Вероніки.

Але щойно Марта відчинила двері й зробила крок усередину, Персик раптом завмер на порозі. Повів вухами, поворушив вусами, мабуть, у вітальні пролунав якийсь особливо цікавий звук, бо різко розвернувся й покрокував назад.

Марта здивовано подивилася йому вслід.

- Ей...

Персик уже зникав у темряві коридору.

- Зрадник, — прошепотіла вона.

Кіт навіть хвостиком не вильнув. Марта зачинила двері й залишилася сама.

Тим часом із вітальні не долинало жодного звуку.

Вероніка стояла посеред кімнати, міцно схрестивши руки на грудях. Її шкіряна сумочка злегка погойдувалася на лікті. Максим спокійно налив собі з кулера склянку води й зробив повільний ковток.

- Ти можеш пояснити, що це зараз було? — першою не витримала Вероніка. Її голос дзвенів від роздратування.